Зовнішньополітичні погляди Сергія Леонідовича Тигіпка глибоко та акцентовано вкорінені в його економічній філософії. Для нього, у повній відповідності до постулатів марксизму та ленінізму, зовнішня політика є продовженням внутрішньої, а та, в свою чергу, визначається економікою.

Це – занадто спрощений та теоретично невірний погляд на природу зовнішньої політики, її функції та шляхи реалізації. Але, з іншого боку, така нехитра формула є цілком придатним початковим гаслом для людини, яка щиро вірить у вторинність зовнішньополітичних проблем.

Віра ця є проявом майже повної відсутності зовнішньополітичного досвіду у Сергія Тигіпка, який виходив би за межі зовнішніх функцій очолюваних ним структур, що здебільшого займалися фінансовими проблемами. Внаслідок цього переконання Сергія Леонідовича часто є виявом здорового глузду та інтуїції, а не продуктом реального ознайомлення з проблемами й викликами, що стоять перед українською зовнішньою політикою. До того ж, ці переконання періодично корегувалися, у відповідності до змін світової економічної кон’юнктури. Для економіста це цілком природно. Так, одна з ключових зовнішньополітичних тез Тигіпка стосується впливу на Україну процесів глобалізації та пошуку адекватної відповіді на них. І якщо у 2003 році тодішній Голова Національного банку України був переконаний, що замкнутися у «власній національній шкаралупі» неможливо; то сьогодні, в епоху глобальної фінансової кризи він закликає до захисту національних ринків, що, у стратегічному вимірі, є несумісним із ідеями повноправної участі у глобалізаційних процесах. Потрібно сказати, що подібні зміни підходів та поглядів не є поодинокими випадками. Стрімкий, глобалізований розвиток світу часто швидко й радикальним чином змінює долі цілих країн. Україна, як країна, що не належить до розвинених, є постійно відкритою та вразливою до такого роду впливів. Саме з цієї причини, а також із урахуванням складної геополітичної ситуації для України, простих та зрозумілих економічних обґрунтувань зовнішньої політики недостатньо. Зовнішню політику, яка є простим продовженням внутрішньої та направлена виключно на максимізацію економічних здобутків, може дозволити собі держава, яка вже розв’язала ключові проблеми у сфері безпеки, забезпечила захист базових національних інтересів та збереження власної ідентичності.

Жодну із цих проблем Україні не вдалося розв’язати. А тому вимоги до зовнішньополітичних програм підвищуються. Блага національної економіки (а у випадку України – скоріше, процвітання достатньо обмеженого кола осіб) не можуть виступати легітимним фундаментом для проведення зовнішньої політики. Українське суспільство так і не переконалося на власному досвіді і у власних реаліях в тому, що те, що добре для олігархів – добре й для держави. А тому потрібне консолідоване бачення зовнішньої політики, яке виходить за рамки інтересів бізнес-груп. Що в цьому відношенні пропонує майбутній кандидат на посаду Президента України Сергій Тигіпко?

Основні елементи зовнішньополітичного світогляду Тигіпка викладено у статті «Наше місце на карті світу», опублікованій у газеті «Дзеркало тижня» 29 серпня поточного року, і ця стаття є на сьогоднішній день найбільш повним відображенням позицій Сергія Леонідовича з проблем зовнішньої політики. Першою за порядком та, ймовірно, за значенням, є критика одновекторної, антиросійської спрямованості української дипломатії останніх років. Вибір прикладів для порівняння – концепції регіонального лідерства та центру тяжіння для СНД часів Президента Кучми – є не надто вдалим, але основна ідея зрозуміла: погіршення відносин з Росією має конкретні негативні наслідки для України і, в той же час, не приносить жодних вагомих дивідендів.

В руслі цих міркувань виникає наступне питання: а що якби антиросійська спрямованість зовнішньої політики України була економічно виправданою? Відповідь на нього є справжнім тестом на цілісність для позиції Сергія Леонідовича. Його фундаментальна оцінка завдань зовнішньої політики вимагала б підкорити зовнішню політику економічній користі. Але аналіз більш широкого контексту застеріг би проти передчасних висновків про придатність до вживання будь-якої економічно вигідної політики. Справа в тому, що «антиросійська» риторика часто набуває такого звучання лише у вухах того, хто її хоче почути. Традиційні слова українського МЗС звучать в унісон із тим, про що говорить Тигіпко: про національні інтереси, їхній захист та побудову взаємовигідних відносин. Просто зміст, який приписується цій риториці часто є «антиросійським», що говорить лише про те, що при формулюванні національних інтересів треба бути якомога конкретнішим, інакше є шанс бути запідозреним у ворожості до чого завгодно.

Така сама вимога справедлива й стосовно позиції Тигіпка. Покращувати відносини з Росією потрібно, але де межа цього покращення? Яку ціну Україна готова заплатити за «презавантаження»? Що буде виступати предметом компромісів, включаючи й цілком конкретні економічні цінності? Як бути із проблемами двосторонніх відносин, які виходять за межі економічних і мають політичний та стратегічний характер? Чи пов’язувати їх розв’язання із економізацією двосторонніх відносин? Як Україні компенсувати слабкість переговорних позицій, яка виникла не вчора і не 2004 року, а є структурним елементом асиметрії двосторонніх відносин?

На жаль, ці питання поки залишаються без відповідей. Запропонована у загальних рисах ідея повернення до багатополярності, очевидно, є непродуктивною. Багатополярність була багаторічною реальністю української зовнішньої політики, привівши в результаті до того, що Україна опинилася у «сірій зоні» безпеки в Європі, коли майже всі її сусіди стали членами організацій колективної безпеки різного ступеня ефективності. Коротко кажучи, заклик до покращення відносин з Росією залишається таким само порожнім і непродуктивним, як і звинувачення України в «антиросійськості», доки не вказано конкретні заходи, проекти та межі такого покращення.

І в цілому критика «антиросійського» характеру зовнішньої політики України виглядає дещо поверхово й по-популістськи. Деякі причинно-наслідкові зв’язки, на кшталт «відштовхування» від України традиційних союзників – Молдови та Азербайджану, або перетворення Росії на супротивника інтересів України у всіх міжнародних проектах, явно надумані. Іншими словами, далеко не всі проблеми поточної української політики повязані із її позицією у відносинах з Росією; і немає жодної гарантії того, що за умов зміни цієї позиції політика Росії стане конструктивнішою. Підсумовуючи, можна зазначити, що проблеми у двосторонніх відносинах, безумовно, вимагають нових конструктивних рішень і з боку України; але рішення, позичені з минулого, явно такими не є.

Цілком справедливими виглядають закиди Тигіпка в частині, присвяченій краху надій на швидку євроінтеграцію України та розвитку відносин із ЄС та США. Кожен українець, який зіткнувся із процедурою відкриття шенгенської або американської візи, потрапив у складну ситуацію, що потребувала консульської допомоги, знає, наскільки непаритетними є поступки, що їх зробила Україна країнам Заходу останніми роками. Але сама констатація цього факту не може бути основою для подальших дій. Поступки України в тому, що стосувалося візового режиму або налагодження економічного співробітництва, мали на меті тіснішу співпрацю із ЄС та США, вступ до СОТ та інші шляхи інтеграції у глобальну світову економіку. Колись сам Сергій Леонідович виступав прихильником цієї мети. І це правильно. Проблема полягає в тому, що на цьому шляху Україна зупинилася, пройшовши лише декілька метрів. Заходу не стільки потрібен безвізовий режим, скільки реальні реформи української держави і суспільства: подолання корупції, встановлення сучасних соціальних стандартів, вдосконалення політичної та правової систем. І багаторічна слабкість України у її відносинах із країнами Заходу, а також замороженість реальних процесів інтеграції не є провиною української дипломатії. Все це – наслідки недолугої, непрофесійної та короткозорої роботи основних інститутів державної влади.

Тут же знаходиться й джерело проблем із самою організацією дипломатичної служби, про які справедливо згадує Тигіпко. Внутрішній безлад в державі перешкоджає реалізації зовнішньополітичних завдань. В цьому відношенні, можливо, теза про залежність зовнішньої політики від внутрішньої знаходить своє найповніше підтвердження.

Спробуємо, зрештою, глянути на конструктивну частину статті, і визначити відповіді Сергія Тигіпка на основні, знакові дилеми української зовнішньої політики.

1. Відносини із НАТО пропонується обмежити партнерством. Власне, на цьому рекомендаційна частина обмежується. Це, на наш погляд, суттєвий недолік, що, ймовірніше за все, випливає із занадто прагматизованого сприйняття зовнішньої політики. Проблема відносин із НАТО вже більше десятка років є фундаментальною для української політики. На неї орієнтуються численні проекти, програми, державні стратегії в різних галузях. Навколо української співпраці з НАТО точаться численні міжнародні дебати. Навіть без вступу до Альянсу Україна може перетворювати відносини з ним на інструмент розв’язання численних проблем. А значить, форми цих відносин заслуговують на значно більшу увагу. Неконкретний термін «партнерство» нічого змістовного не повідомляє, окрім хіба що відмови від прагнення вступити в НАТО. Але партнерство буває різним: від дипломатичної підтримки до повноцінної участі у миротворчих операціях та навчаннях. Остання форма, до речі, і характеризує фактично сучасний стан відносин України з НАТО. Очевидно, що термін потребує конкретизації, а відмова від перспективи вступу до НАТО – формулювання чіткої альтернативи. Адже проблема національної безпеки залишається нерозв’язаною.

 

2. Відносини із ЄС пропонується розвивати на основі угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі – в повній відповідності до економічної спрямованості зовнішньої політики. Окремими тактичним завданням стоїть введення більш жорсткого механізму контролю над в’їздом громадян країн ЄС до України, зокрема через введення «чорних списків». Це – доволі сумнівний та екзотичний прийом, який може викликати багато питань. Краще, звичайно, відстоювати інтереси українських громадян в ЄС іншими засобами. Що ж стосується власне економічних аспектів – то як угода про асоціацію, так і зона вільної торгівлі створюватимуть для України не лише додаткові можливості, але й виклики. Без розвитку інститутів політичної співпраці з ЄС Україна буде позбавлена можливостей захисту своїх інтересів в асиметричному економічному партнерстві з Європейським Союзом.

 

3. Українсько-російським відносинам присвячено найбільше уваги. Ймовірно, саме ця тематика стоятиме в центрі зовнішньополітичної платформи Сергія Тигіпка. В основі його підходу – акцент на економічно вигідних двосторонніх проектах та відсуненні «на другий план» складних культурних та політичних питань. Знову-таки економізація тут може виявитися загрозливим принципом. Ймовірно, такий підхід дозволить запустити декілька прибуткових двосторонніх проектів, але відсунуті «на другий план» проблеми матимуть набагато важливіше стратегічне значення. До них належать не тільки питання мови чи трактування історії. Куди важливішими є механізми захисту українського суверенітету, проблема Чорноморського флоту, регіональних організацій безпеки за участю Росії та енергетичної безпеки. Все це неможна просто «відсунути», ці питання потребують розв’язання в першу чергу, вони є основою зовнішньої політики України. Уявлення про те, що запуск двосторонніх економічних проектів автоматично зніме надсерйозні питання в політичній сфері є просто наївним.

 

4. Як у відносинах з Росією, так і у глобальному вимірі економіка та прагматичний підхід мають визначати зовнішню політику. Саме в цьому контексті пропонується розбудовувати відносини із новими економічними центрами світу, на кшталт Китаю, Індії та Бразилії. Недоцільно заперечувати важливість економічних інтересів. Але при цьому не можна забувати про те, що економічні проблеми мають здатність «переливатися» у політичну сферу. В сучасному світі розвивати економічну співпрацю без політичних наслідків важко, і усвідомлення цього повинно бути присутнім так само, як і розуміння важливості економічних здобутків.

 

5. У зовнішньополітичних поглядах Сергія Тигіпка явно бракує уваги надважливим питанням регіональної безпеки. Можливо, це пов’язано із недостатньою увагою виборців до цих проблем або обмеженою їхньою економічною значимістю.

Завершити аналіз можна словами із статті самого Тигіпка. Концептуальні недоліки призводять до тактичних провалів. А тому концепцію зовнішньої політики потрібно вдосконалювати й позбавляти «білих плям». Тоді й провалів буде менше.