Наприкінці березня поточного року Президент України В. Ющенко здійснив візит до країни, що головує в ЄС – Чехії, маючи на порядку денному серед іншого проблему спрощення візового режиму між Україною та Європейським Союзом. Жодного позитивного результату за підсумками візиту не було досягнуто; а на початку квітня з Секретаріату Президента України почали лунати заяви про те, що Україна може відновити візовий режим із ЄС, відмінений 2005 року в односторонньому порядку Указами Президента.

 
Із часу озвучення такої ініціативи минув місяць, який не приніс жодних практичних кроків. Це підштовхує до висновку про те, що радше такі заяви були «тестовими», покликаними прозондувати реакцію європейських чиновників та акредитованих в Україні дипломатів. Правильність обраної тактики залишається дискусійною, але набагато більше спорів викликала сама ідея відновити візовий режим із країнами-членами Європейського союзу.

 
Коментар:

Проблему візового режиму із ЄС доцільно розглядати в двох площинах, які лише епізодично перетинаються. З одного боку це площина прагматичних економічних інтересів, інвестицій, туристичного бізнесу та консульських зборів. З іншого – емоційно-психологічна складова асиметричних відносин, які невідворотно склалися між ЄС та Україною, і складовими яких є принизливі відмови в отриманні віз, прикордонні догляди, зверхнє ставлення та інші подібні негаразди.

 
Так сталося, що економічна криза загострила проблеми та їхнє сприйняття в обох площинах; і в Україні все частіше та емоційніше останнім часом залунало невдоволення існуючим станом справ. З точки зору психологічної зрозуміти це невдоволення можна: європейці вже близько чотирьох років безперешкодно та безкоштовно потрапляють в Україну; в той час як українцям все ще важко отримати право на в’їзд в Європу. Правом приїхати в Україну активно користуються не лише благополучні середньостатистичні туристи-європейці, але й злочинці, аферисти та авантюристи з усієї Європи. В той же час, часто українські студенти, журналісти, бізнесмени не можуть швидко отримати Щенгенську візу. Це все створює у суспільній свідомості картину «другорядності», породжує комплекси меншовартості та взагалі стоїть на перешкоді нормального сприйняття «європейського дому».

 
Економічні проблеми мають більш прихований характер та менш очевидні громадській думці. Вони стосуються складних підрахунків того, чи сприяє (і якщо так, то наскільки) безвізовий режим зростанню інвестицій в економіку України; додаткових доходів туристичної галузі; та компенсації втраченого консульського збору. Але ці проблеми є не менш важливими.

 
Схоже, висловлена ідея про відновлення візового режиму була не більш продуманою, ніж вже реалізована ідея про його односторонню відміну. Останню було здійснено Президентом України у 2005 році під час підготовки до конкурсу «Євробачення» та в цілому на хвилі євроентузіазму в Україні. Тоді передбачалося, що відміна віз для громадян ЄС та Швейцарії, згодом поширена на ряд інших розвинених країн, буде підтримана аналогічними кроками у відповідь.

 
Такі сподівання були безпідставними, адже ці ініціативи виходили далеко за рамки діалогу з візових питань, що тривав у своєму форматі. Цей жест доброї волі з боку України був символічним, принаймні для країн ЄС. Вони були не готовими до чогось подібного у відповідь, при чому тоді, у 2005 році, здебільшого із соціально-економічних міркувань.

 
Внаслідок цього вже чотири роки між Україною та ЄС діє асиметричний візовий режим. В цьому немає нічого унікального і, можливо, нічого дивного. Асиметричні візові режими діють між багатьма державами, й обумовлено це тим, що потоки міграції у світі є нерівномірними. Більшість людей прагнуть потрапити до більш розвинених країн, що може бути джерелом соціальної напруги. Для її зменшення й використовується візовий механізм. Україна, звичайно, прагнула підштовхнути ЄС до пом’якшення режиму, але важелів для тиску в неї ніколи не було в достатній кількості.

 
Сьогодні компенсувати брак цих важелів можна спробувати відновивши візовий режим. До яких наслідків це може призвести?

 
По-перше, до бюрократичної плутанини, адже списку країн, для яких впроваджуватимуть візи, немає. Якщо тільки для країн-членів ЄС, то чому не для, скажімо, США? Нерозв’язаність цих питань може дати підстави для звинувачення України в дискримінації, що напевне не прискорить візовий діалог.

 
По-друге, відновлення віз означатиме символічну відмову від самого тону доброї волі у відносинах із ЄС, заданого свого часу у 2005 році. Незважаючи на мінімуму практичних результатів від нього, все ж таки він надавав значення нашим євро інтеграційним намірам, особливо за браком реальних економічних, правових та політичних реформ.

По-третє, відновлення візового режиму перенаправить фінансові надходження, зменшивши доходи туристичних компаній, збільшивши консульські збори та вплинувши на інвестиційну активність. Останній елемент потребує додаткових досліджень, оскільки переконливо показати в чисельному вигляді, скільки додаткових фінансових інвестицій прийшло в економіку України внаслідок саме відміни візового режиму з ЄС, ніхто точно не може. Що ж стосується грошей за консульські послуги, то як раз довкола них точаться суперечки. Туристичне лобі, якби таке існувало в Україні, могло б посперечатися із працівниками посольств та апаратом МЗС щодо того, який підхід краще: збільшення доходів туристичних компаній чи зменшення фінансового тягаря на громадян України за кордоном, які як раз здебільшого й вимушені покривати ті фінансові дефіцити, що утворилися після втрати візового збору.

 
В будь-якому випаду, питання відновлення візового режиму потребує ретельної підготовки, і не лише аналітичної, але й організаційно-інформаційної. Діалог з ЄС щодо віз потрібно змінити таким чином, щоб отримати додаткові можливості захищати інтереси українських громадян, але в той же час не втратити вже існуючи здобутки.