3-4 квітня у німецькому Кєлі та французькому Страсбурзі відбудеться ювілейний самміт НАТО, присвячений 60-річчю Альянсу. Ця подія вже за кілька тижнів до свого початку провокує численні інтриги, коментарі та оцінки. Символічність франко-німецького спільного прийому високих гостей полягає у тому, що саме ці країни являють собою ядро т.зв. «старої Європи» - Європи, яка виступила проти американської війни в Іраку у 2003 році, проти надання ПДЧ Україні у 2008 році, а сьогодні, напередодні самміту, формулює власне бачення майбутнього НАТО і всієї системи безпеки в Європі. Яке місце в цій системі належатиме Україні, і чи здатні будуть ФРН та Франція реалізувати свої амбітні наміри?

Дві події в контексті підготовки до самміту мають знаковий характер. По-перше, Франція оголошує про повернення до військових структур НАТО після тривалої перерви, викликаної свого часу розбіжностями у розумінні ролі Альянсу в період апогею «холодної війни». По-друге, 4 лютого Президент Франції Саркозі та федеральний канцлер ФРН Меркель опублікували у газеті Le Mondeспільну заяву під назвою «Безпека, наша спільна місія», в якій викладено основні ідеї спільного франко-німецького бачення майбутнього Альянсу та всього комплексу трансатлантичних відносин. Резонанс заяви підсилено очевидними концептуальними змінами у зовнішній політиці США із приходом до влади Президента Обами; для України ж все, що відбувається, може мати вирішальне значення в контексті реалізації наших євроатлантичних намірів.

Востаннє стратегічна концепція НАТО зазнавала суттєвих змін десять років тому – коли Альянс відзначав своє 50-річчя в нових, незвичних, умовах, викликаних військовою операцією проти Сербії та переоцінкою викликів, загроз безпеці країн-членів та переглядом власної зони відповідальності. З того часу порядок денний світової політики знову принципово змінився, вивівши на передній план боротьбу із тероризмом; проблеми розширення НАТО та ЄС; регіональну стабільність; розгортання систем ПРО в Європі; та посилення впливу Росії. Наслідком цього всього є те, що ефективність Альянсу сьогодні здається значно нижчою, ніж вона була десять років тому, коли «НАТО» і «дієва система регіональної безпеки» були практично синонімами. У 1999 Альянс переосмислював наслідки розширення зони власної відповідальності; у 2009 він стоїть перед проблемами дефіциту єдності та різних підходів до самого змісту поняття «безпека».

Все це не може не турбувати країни-члени НАТО, так само як і її сусідів, до яких належить і Україна. Навіть якщо б співпраця із НАТО й не була б серед наших найвищих зовнішньополітичних пріоритетів, масштабні трансформації діяльності Альянсу безпосередньо вплинули б на національну безпеку. А із врахуванням багаторічних зусиль, спрямованих на вступ до НАТО і, особливо, краху надій отримати ПДЧ на самміті в Бухаресті минулого року, порядок денний самміту набуває для України особливого значення.

Заява Президента Саркозі та канцлера Меркель містить основні елементи, що визначатимуть підходи Франції та ФРН до системи європейської безпеки у найближчому майбутньому. Вони зводяться до наступного:

1. Визнання складності стратегічної обстановки та визначення основного кола загроз, до якого, входять конфлікт на Кавказі (перший збройний конфлікт в Європі у ХХІ ст.); подальша невизначеність на Близькому Сході; ядерна програма Ірану; міжнародний тероризм; конфлікти в Африці; а також світова фінансова криза. В цих умовах, на думку авторів статті, необхідно продемонструвати єдність та ширше розуміння проблематики міжнародної безпеки – розуміння, яке б виходило за рамки військової сфери.
2. Переконання в тому, що подальше поглиблення франко-німецького партнерства є шляхом до посилення ролі Європейського Союзу у підтриманні безпеки в Європі та світі.
3. Підкреслення неефективності односторонніх рішень і дій, заклик до «духу партнерства» у трансатлантичних відносинах.
4. Констатація того, що стратегічне партнерство між НАТО та ЄС «не виправдовує сподівань», в першу чергу завдяки протиріччям між «деякими країнами».
5. Заклик до перебудови відносин із Росією із метою ширшого залучення її до розв’язання проблем європейської безпеки, зокрема підкреслення того, що будь-яке розширення НАТО має сприяти загальним інтересам європейської системи безпеки, невід’ємною частиною якої є Росія.
6. Прагнення зміцнювати режими контролю над озброєнням, особливо режим нерозповсюдження ядерної зброї та режим, запроваджений Договором про звичайні збройні сили в Європі.

Характеризуючи заяву в цілому, можна сказати, що вона є закликом до перенесення центру тяжіння прийняття політичних рішень стосовно європейської безпеки до Європи; активного залучення Росії до цього процесу; та корекції курсу НАТО з урахуванням нової стратегічної обстановки.

Якщо франко-німецькі задуми будуть здійснюватися, Україні доведеться переглянути основні форми своєї співпраці із НАТО та участі у системі європейської безпеки в цілому – в цьому полягатиме значення ювілейного самміту Альянсу для української зовнішньої політики. «Консенсусність» рішень, до якої закликають лідери Франції та Німеччини, є, фактично, спробою зафіксувати тенденцію протистояння волі проатлантичних держав, яка проявилася на самміті в Бухаресті. Тоді Франція та Німеччина фактично заблокували надання Україні та Грузії ПДЧ, посилаючись на приблизно ті самі аргументи – про необхідність «комплексного» підходу до європейської безпеки та врахування інтересів Росії.

Основна проблема, з якою неодмінно зіткнуться ці красиві заклики, полягає у суттєвій обмеженості можливостей Франції, ФРН та «старої Європи» в цілому впливати на європейську, а тим більше – глобальну безпеку. Досвід розв’язання проблеми Косова (як і Югославських конфліктів загалом); тривалого, але безрезультатного формування Спільної зовнішньої політики та політики безпеки в інституційній структурі ЄС; розв’язання регіональних конфліктів на кшталт Придністровського; вирішення внутрішніх проблем, пов’язаних із етнічними, релігійними та соціальними факторами не надає підстав для оптимізму. Мало хто виступає проти активнішої участі європейських держав в облаштуванні системи регіональної безпеки, але поки що далі розмов справа майже не йшла.

Без кардинального «прориву» на цьому напрямі фрази про «активнішу роль» Європи та «партнерство» між НАТО та ЄС залишаться напівпорожніми. І це не зміцнюватиме безпеку в Європі, а навпаки, підриватиме її. Європейські країни мають усвідомити, що лише суттєве збільшення оборонних витрат – фінансових, організаційних – та демонстрація політичної готовності втручатися у розв’язання численних проблем безпеки можуть створити підстави для повнішої участі Європи у формуванні контурів світового порядку.

Схоже на те, що амбітні плани Франції та ФРН залишаться декларацією про наміри; в той час як реальні зміни в ролі Альянсу залежатимуть від рішень нової американської адміністрації. Пріоритетами її наразі виступають війна в Афганістані, перегляд відносин із Росією, Близький Схід та Іран із його ядерною програмою, чим і визначатимуться обсяги та межі американських поступок. Іншими словами, НАТО має «вбудуватися» у більш широку систему політичних інтересів США в глобальному масштабі, і лише тоді стане зрозуміло, якою буде роль Європи у цьому поки що асиметричному партнерстві.

Для України вкотре залишається небезпека виступити предметом компромісів. Щоправда, винними в цьому будуть не Франція, Німеччина або Росія, але сама Україна. У згаданій статті Саркозі й Меркель в чергове справедливо підкреслено, що для членства в НАТО демократична країна має бути готовою до виконання обов’язків, робити реальний внесок у підтримання безпеки союзників. Сумніватися в обґрунтованості цієї вимоги не доводиться, але Україною мало що зроблено в плані її виконання.

За цих умов на Україну, скоріше за все, чекає ще один самміт-розчарування. Рік, що минув, не дав відповіді на питання Бухарестського самміту, зате додав нових проблем. Розгортання подій на Кавказі пішло зовсім не тим шляхом, який наблизив би Україну до членства в НАТО. В результаті шанси на регіональне лідерство та активну політику у Центральній та Східній Європі значно зменшилися, натомість зросла вразливість до різноманітних зовнішніх втручань внаслідок загострення внутрішньополітичної боротьби та впливу світової фінансової кризи.

Часу для внесення коректив залишається явно недостатньо, тим більше із врахуванням чергової відставки міністра МЗС та невизначеності середньострокових зовнішньополітичних пріоритетів. За великим рахунком, все, що лишається Україні – це спробувати зіграти на протиріччях між, умовно кажучи, проатлантично та проєвропейські налаштованими країнами. Але для цього потрібно знати, якою є остаточна мета такої гри. Мета проміжна більш-менш зрозуміла – не стати розмінною картою у переформатуванні відносин між ЄС та Росією. Важливішим та масштабнішим викликом для України буде представлення власного бачення системи європейської безпеки в нових реаліях та, в першу чергу, - місця України в ній, незалежно від того, буде вона членом НАТО чи ні. Елементами такого бачення можуть стати:

1. Розуміння того, що характер викликів системі безпеки змінився і продовжує змінюватися. Європі сьогодні загрожують не традиційні військові виклики, а соціальні проблеми, нетрадиційні загрози, неконтрольована міграція, нерівномірність розвитку та регіональні внутрішні конфлікти.
2. Визнання того, що нові лінії розподілу та «залізні завіси» не сприятимуть розв’язанню таких проблем, а значить ставка на протистояння та антагонізми виявиться програшною.
3. Пошук активної ролі України у багатосторонніх форматах врегулювання проблем європейської безпеки, таких як ОБСЄ та регіональні організації; розвиток зв’язків між діяльністю цих організацій та ширшими проблемами континентальної безпеки.
4. Готовність робити більший внесок у безпеку своїх партнерів, брати ініціативу у врегулюванні тих проблем, що безпосередньо стосуються України, як-от енергетична безпека, захист від нелегальної міграції та підтримка регіональної стабільності. Все це є несумісним із політикою нейтралітету, спекуляції навколо якої необхідно припиняти.

Франко-німецькі ініціативи можуть і не стати якісно новим етапом у розвитку НАТО. Але вони чітко окреслюють коло проблем, навколо яких найближчим часом йтиме дискусія та шукатимуться компроміси. Для ефективності власної політики на євроатлантичному напрямі Україні необхідно усвідомити важливість цих проблем, зрозуміти, що вступ до НАТО – це не стільки гра у створення антиросійської коаліції, скільки кропітка робота, націлена на спільне розв’язання кола різноманітних проблем, що стоять перед кожною європейською державою.