Звичайно, що передумови напередодні кожної газової війни різнилися, але, в принципі, можна виділити два основоположні блоки.

 

Російська сторона :

 

Економічні мотиви

• Необхідність укладення нового довгострокового контракту на поставку газу та його транспортування;
• Стати повністю або частково власником ГТС системи України;
• У конфлікті 2008-2009 рр - покращити фінансове становище ОАО «Газпром», що поніс значні втрати в 2008 році (більш ніж 170 млрд. доларів США) внаслідок кризи та падіння котировок цінних паперів «Газпрому» на європейських та американських фондових ринках;
• Зберегти газового посередника, в тому числі й для збереження можливості виходу ОАО «Газпром», через посередника на ринки газу в Європі.

Проте, зводити все тільки до економічних мотивів було б неправильно. Газовий конфлікт виходив за рамки «економічної сцени»  на «сцену» політичну.

 

Політичні мотиви:

• Газовий конфлікт дозволив політичній еліті заявити про себе на світовій арені та показати, що з Росією необхідно «рахуватися». Особливо явно це відчувалося в конфлікті 2005 року, коли до влади прийшла «помаранчева команда» з проєвропейським вектором української політики і тоді стало зрозумілим, що газ по 50$/тис.м3 в Україну більше постачатись не буде.

Президент проголосив у грудні 2005 року «новий курс» розвитку країни, відповідно до якого Росія мала стати «глобальним енергетичним лідером», «гарантом енергетичної системи» (на зміну доктрини Чубайса-Христенко прийшла доктрина Сечіна). На практиці це означало, що РФ буде робити ставки на розвиток паливно-енергетичного комплексу з орієнтацією на поставки сировини.

 

Відповідна позиція самого Києва, який ініціював перехід на ринкові відносини в газовій сфері.

• У другому газовому конфлікті РФ прагнула привернути європейську увагу до України, виставити її як ненадійного партнера. Реальна ж ціль - намагання змусити Європу фінансувати амбіційні газові проекти РФ: «Південний потік», «Північний потік».
• Своєрідна «помста» президенту України Віктору Ющенко за проявлену позицію в Грузинському конфлікті, НАТО, Голодомору, підтримку уряду Польщі за розміщення ракетних комплексів НАТО, тощо.

 

Українська сторона:

 

Говорити про причини з позицій української сторони надзвичайно важко, адже в основному вона відповідала на дії Москви.

 

Економічні мотиви України:

• Країна мала заключити контракт, тільки тепер вже, який був би вигідним їй, а також домогтися відстрочення строків погашення боргів.
• В газовому конфлікті 2005-2006 років Україна виявилась неспроможною переходити на ринкові відносини з РФ через те, що на пропозиції Києва збільшити ціну на газ з 50$тис/м3 до 80 в обмін на підняття тарифів на транзит газу до 1,75-2$/тис м³ на 100 км, вона пропонувала власну ціну - 230$ за тис м3.

 

Політичні:

• У кризі 2005-2006 рр. ще в березні 2005 року - зіткнення російського та українського проектів створення консорціуму по керуванню ГТС України.

 

Переговори Президена України Віктора Ющенка з головою німецької корпорації  Ruhrgas Бурхардом Бегманном про створення українсько-німецько-польського консорціуму для поставок газу в Європу.

 

В цілому проєвропейська політика.

 

2. СТРУКТУРА КОНФЛІКТУ

 

Суб'єкти конфлікту:

	Україна	Росія
Нафтогазовий комплекс	Видобуток Нафта - 4,2 млн. т/рік Газ - 21,0 млрд. м3/рік   Нафтопереробка - 10,5 млн. т Власний видобуток - 35,7% Російська нафта - 60,5% Поставки з альтернативних джерел - 3,8%   Доведені запаси Нафта - 116 млн. т Газ - 0,98 трлн. м3   Прогнозні ресурси Нафта - 850 млн. т Газ - 5,4 трлн. м3   Транзит з Росії Нафта - 32,8 млн. т Пропускна спроможність НТС: на вході - 114 млн. т/рік; на виході - 56 млн. т/рік. Газ - 116,9 млрд. м3   Пропускна спроможність ГТС: на вході - 288 млрд. м3/рік, на виході - 178,5 млрд. м3/рік (у т.ч. до країн Центральної і Західної Європи - 142 млрд.м3/рік) . Імпорт з Росії Нафта - 6,2 млн. т Залежність від імпорту російської нафти 65% Газ - 56,2 млрд. м3   Залежність від імпорту російського газу 70%	Видобуток нафта - 487,6 млн. т/рік газ - 664,0 млрд. м3/рік Незадіяний фонд нафтових свердловин - 25 тис. (16% експлуатаційного фонду) Коефіцієнт вилучення нафти - 30% (у провідних нафтогазових компаніях світу - 40%)   Початкові сумарні видобувні ресурси шельфу Нафта - 16,3 млрд. т у.п. Газ - 73,8 млн. т у.п. 70% ресурсів нафти і газу - континентальний шельф Баренцового, Печорського, Карського морів   Доведені запаси Нафта - 10,2 млрд. т (5,6% світових) Рівень забезпеченості нафтовими запасами - 20 років Виробленість початкових запасів нафти - 50%; у т.ч. базових родовищ нафти - 60% Рівень виробленості базових родовищ - 65-75% Ямал - 26 родовищ (доведені запаси - 10,4 трлн. м3) Частка важковидобувних запасів нафти для провідних нафтогазовидобувних компаній - 30-65% Необхідні в найближчі 25 років кошти на їх розробку - від $166 до $198 млрд. Газ - 48 трлн. м3 (23% світових) Рівень забезпеченості газовими запасами - 72 роки Усього для виконання завдань ЕСР потрібно: видобуток газу - до $590 млрд. видобуток нафти - до $625 млрд.   Прогнозні ресурси Нафта - 39,9 млрд. т Газ - 164,2 трлн. м3 (у т.ч. континентального шельфу - 63,8 трлн. м3( Експорт до Європи Нафта - близько 220 млн. т (близько 30% споживання) Газ - 184,4 млрд. м3 ( 33% загального споживання) Законтрактовані експортні обсяги  ВАТ "Газпром" 2009- 2030р. - 3,1 трлн. м3 Транзитна залежність від України (трубопровідний транспорт) газ - 75% нафта - 10-15%

 

Третя сторона конфлікту: ЄС.

 

Імпорт російського газу Європейським Союзом на 2010 рік склав 42% імпорту. Росія практично повністю забезпечувала імпорт газу Фінляндії - 100%, Австрії - 86%, Греції - 84%, Німеччини - 60%, Італії - близько третини. За даними МЕА, впродовж 20-30 років залежність ЄС від постачання газу може зрости до 70%, при чому розширення Європейського Союзу лише посилить цю тенденцію - імпорт газу для країн-кандидатів може зрости до 90%. При цьому 20% імпорту припадає на Україну.

 

Разом з тим, Україна і Росія мають різний підхід до залучення ЄС у власні двосторонні відносини. Якщо Україна прагне інкорпорації в загальний європейський ринок енергоносіїв, співпрацюючи з ЄС як суб'єктом відносин, то РФ надає перевагу співпраці з країнами ЄС на двосторонній основі.

 

Що стосується об'єкту даного конфлікту, то можна з упевненістю констатувати, що рамки його є надто широкими і їх майже неможливо виокремити. Оскільки  виокремлення двосторонніх україно-російських відносин в енергетичній сфері є досить умовним, оскільки вони об'єктивно вписані у відносини обох країн з третьою стороною - насамперед, країнами Європи (зокрема, ЄС) як споживачами енергетичних ресурсів, що транспортуються територією України. Таким чином, як з точки зору технологічного ланцюжка (виробник - транзитер - споживач), так і з економічної точки зору (продавець - надавач послуг з транспортування - покупець) ці відносини мають розглядатись у тристоронньому форматі.  До того ж питання енергетичного співробітництва вже давно вийшло за рамки суто економічного і перетворилося на питання політичного впливу. Підтвердженням цьому є поступки стратегічними позиціями в обмін на сумнівні економічні преференції, що й було продемонстровано під час підписання Харківських угод в квітні 2010 року.

 

Якщо визначати відносини між учасниками конфлікту як множину цілей по відношенню один до одного, можна виділити наступні цілі:

 

Для Росії:

• Максимальне зниження залежності від транзиту вуглеводнів територією України шляхом диверсифікації маршрутів їх поставки (будівництва трубопроводів в обхід України);
• Максимальне обмеження можливостей диверсифікації Україною джерел та/або маршрутів  постачання енергоресурсів;
• Встановлення в тій чи іншій формі контролю над ГТС України (включно із підземними  сховищами газу) та газовими родовищами на Чорноморському шельфі.

Для України:

• Активно залучати Україну в орбіту економічного співробітництва з Росією, запобігаючи потраплянню російських підприємств у стратегічних галузях, особливо в передових галузях  промисловості (авіабудуванні, транспортній ракетно-космічній, енергетичній галузях, тощо) в технологічну залежність від українських контрагентів;
• Реформування неефективних державних інститутів та правових механізмів з метою забезпечення енергетичної безпеки;
• Зменшення енергетичної залежності від Росії шляхом диверсифікації поставок природного газу та розробки альтернативних джерел енергії;
• Залучення ЄС як основного імпортера і значущу ланку у відносинах Україна - РФ по поставках природного газу для вироблення прозорого механізму ціноутворення на газ та створення системи попередження енергетичних криз.

 

І хоча власний видобуток газу за останній час дещо зріс (з 18,1 у 2000р. до 21,2 млрд. м3 у 2009р.), за його рахунок Україна, як і раніше, задовольняє лише близько 27-30% внутрішніх потреб і змушена вдаватися до імпорту великих обсягів газу. Отже, робимо висновок про асиметрію у відносинах між сторонами конфлікту.

 

Учасники конфлікту:

 

ОАО Газпром: фактичний монополіст на газовому ринку РФ, заснована 1993 року, контролюється урядом, який володіє 51% акцій; є найбільшою газовою компанією в світі, яка через свої власні численні філіали контролює 93% російського газового виробництва, що становить 29% світового видобутку газу.

 

Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України": є провідним підприємством паливно-енергетичного комплексу, однією з найбільших компаній України. Компанія "Нафтогаз України" виробляє восьму частину валового внутрішнього продукту України та забезпечує десяту частину надходжень до Державного бюджету.

 

 

3. ФАЗИ КОНФЛІКТУ

 

Ми розглядаємо газову війну між Україною та Росією як довготривалий конфлікт, який починається з 2000-х років і триває по сьогодні. Загалом, даний конфлікт можна назвати "конфліктом історичної пам'яті", тобто таким, що повторюється періодично між тими самими суб'єктами. Те, що в засобах масової інформації називають "газовими війнами 2002, 2005-2006, 2008-2009, 2011 років" ми трактуємо як окремі фази одного великого енергетичного конфлікту (переважно як фази ескалації). При чому 2002 рік ми не вважаємо за війну  і не інкорпоруємо в сферу нашого аналізу, оскільки:

1) ідеться виключно про зміну формули ціноутворення, що в ході україно-російських переговорів не набуває характеру конфлікту;

2) має виключно економічне підґрунтя і не використовується в якості політичного тиску, на відміну від подальших подій.

 

Фази конфлікту:

 

Латентна фаза: початок 2000-х

- Схема: "протиріччя - інтерес - ціль".

РФ: в 2001 році міняється керівництво Газпрому (зі "старих газовиків" на наближених до В. Путіна осіб). Зміна пріоритетів в газовій політиці та бачення енергоресурсів як потужного політичного засобу тиску як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. (Початок "доктринальної" розробки енергетичної політики Путіна). Бажання контролювати газову сферу України; паралельно, здобуття величезних коштів.

Україна: кінець 1990-х - початок 2000-х: період перерозподілу внутрішнього ринку та ринку імпортерів (постачальників російського та туркменського газу в Україну). З основник гравців на українському ринку газу

-"Республіка" - Ігор Бакай,

-«Інтергаз» - Олександр Волков,

-Корпорація «Співдружність» - сім'я Тимошенко і Віктор Пінчук і, після розпаду цього альянсу, ТОВ «ПФК «ЄЕСУ»,

-промислово-фінансова компанія «ОЛгаз» - Олексій Іщенко.

З 1996 року наймасштабнішим став ЄЕСУ, що пов'язано з перебуванням на посаді прем'єр-міністра України Павла Лазаренка. Але вже в 1998 році І. Бакай указом президента був призначеним на посаду голови правління Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України». Остання фактично "вижила" з українського ринку ЄЕСУ.

 

Тобто, в українському контексті говоримо про накладання внутрішньої війни між газовими корпораціями на бажання найбільшого накопичення капіталу. Зрозуміло, що таке бажання несумісне з контролем газових відносини виключно російською стороною.

 

- Відсутність спроб вирішити конфлікт, натомість бажання відсунути, тимчасово забути або знайти проміжний варіант, який жодній стороні не дасть виграшу:

 

Початок формування непрозорих схем між Газпромом та Нафтогазом, спершу через дочірню компанію «Газ України».  Подальші "газові махінації" між основними господарюючими суб'єктами України та Росії пов'язані з Eural Trans Gas (черговою дочірньою компанією). З 2004 року основні функції посередника взяла на себе компанія RosUkrEnergo, створена 2004 року як власність на 50% Газпрому й на 50% «української сторони», (Дмитро Фірташ, «знайомий» нового керівника Нафтогазу Юрія Бойка і водночас власник Eural Trans Gas).

 

Дані схеми дають лише економічні вигоди обом сторонам, однак стратегічна складова (контроль, ГТС) залишаються поза межами врегулювання.

 

Фаза ініціації: 2005-2006

- Протиріччя між сторонами стають повною мірою усвідомленими:

Відносини між Росією й Україною загострилися, після того, як в березні 2005 російська газодобувна компанія Газпром зажадала від України платити за газ з 2006 за цінами, близькими до європейських (близько 250$ за тис м3) (При цьому сама Росія купувала газ у Туркменістані за 44$ за тис м3).

 

- Виокремлюється ініціатор конфлікту:

РФ, котра вимагає збільшення ціни на газ.

 

- Чітко виокремлюються політичні та інші цілі:

Не зважаючи на номінальну проблему довкола ціни на енергоресурси для України, стають зрозумілими реальні політичні мотиви таких дій. Використання економічного фактору насамперед в якості політичного тиску (див. причини конфлікту).

 

- Конфлікт стрімко переходить в фазу ескалації.

 

Фаза ескалації: 1-3 січня 2006 року

- Одностороннє використання власних конкурентних переваг і апеляція до міжнародних правових норм:

Газпром, посилаючись на IV параграф договору про постачання газу, за яким ціни на газ визначаються щорічно, у ніч на 1 січня 2006 зупинив постачання.

 

- Активізація пропаганди, інформаційне забезпечення конфлікту:

РФ: З боку Газпрому пролунали звинувачення, що Україна "приступила до несанкціонованого відбору газу", призначеного європейським споживачам. Широка інформаційна кампанія як для російського суспільства, так і для європейського. Дискредитація української сторони.

Україна: Представники українського Нафтогазу звинувачення відкинули, однак з боку держави інформаційне забезпечення не було належним чином реалізоване.

 

Фаза псевдо-деескалації: 4 січня 2006

 

- Сприйняття сторонами самого конфлікту як спільної проблеми, яку слід вирішити:

4 січня обом сторонам вдалося підписати договір, за яким закінчувалася практика бартерної торгівлі (транзит за газ) і в результаті якого обидві речі стали розглядатися окремо. Щодо ціни, то вона стала тимчасово складати 95$ тис м3, що стало можливим завдяки змішанню російського газу за 230$ і туркменського за 44$.

 

фаза інституалізації конфлікту: січень-2006 - грудень 2008

 

- Випробування всіх наявних засобів для завершення конфлікту на свою користь:

1) Переговори з газових питань між Києвом та Москвою, які було розпочато 17 січня 2008;

2) Висловлення бажання Києва підняти плату за транзит російського газу та базування ЧФ РФ;

3) Досягнення принципової згоди Росії на відмову від послуг посередників при поставках газу 12 лютого 2008 (однак на практиці реального ефективного руху в цьому напрямку не відбулося);

4) Зміна тактики «Газпрому»: погроза Україні не відключенням газу, а Стокгольмським арбітражним судом.

- Зростання перешкод на шляху взаємного порозуміння сторін, зменшення довіри:

1) Москва посилила торговельні війни з Україною. 1 вересня 2008 перший віце-прем'єр І. Шувалов дав доручення міністерствам захистити російську економіку від товарів, що поставляються з України (вплинув вступ Києва у СОТ).

2) Постійне фігурування газової теми між Україною та Росією в світових ЗМІ (зумовлене переважно інформаційною політикою РФ) з негативним відтінком для України.

 

Фаза ескалації:  грудень 2008-січень 2009

 

Припинення поставок російського газу до України через задекларовану Росією заборгованість Нафтогазу. Звинувачення в крадіжці газу та припинення поставок саме Україною. Зворотні звинувачення з українського боку.

-Активізація пропаганди, інформаційне забезпечення клнфлікту:

Заяви Газпрому: "українці односторонньо закрили в односторонньому порядку три з чотирьох експортних нафтопроводів. Це підтвердили два транзитних оператори у Австрії та Словаччині. Внаслідок цього російського газу надходить у Європу у сім разів менше і ситуація погіршується. Така ситуація є безпрецедентною у історії газового ринку. Україна відверто порушує укладені контракти".

Заяви Нафтогазу: Росія скоротила газопостачання в Україну до 75 мільйонів кубометрів і при цьому не відповідає на запити Києва.

- Пошук зовнішньої підтримки:

Насамперед з української сторони велася активна політика по залученню ЄС у вирішення конфлікту: переговори в Брюсселі, запрошення європейських експертів на місця, зокрема Комісара ЄС з питань енергетики Андріса Пібалгса, тощо.

 

Фаза псевдо-деескалації: 19 січня 2009 року:

 

- Сприйняття сторонами самого конфлікту як спільної проблеми, яку слід вирішити:

Підписання нового газового договору на 10-річний термін.

Це друга псевдо-деескалація, оскільки, як відомо, конфлікт може містити в собі декілька послідовних змін фаз ескалації та деескалації, коли досягнуті домовленості порушуються. Як і в першому випадку, до фази врегулювання не доходить.

 

Фаза інституалізації: 2009 - по сьгодні 2011

 

- Випробування всіх наявних засобів для завершення конфлікту на свою користь і зменшення довіри:

1) Харківські угоди 21 квітня 2010 року

2) Арешт Тимошенко 2011 року

3) Заяви України про неправомірність підписання газових угод 2009 року

4) Ідея створення трьохстороннього консорціуму

5) Переговори щодо перегляду умов газових угод 2009 року : травень - листопад 2011

 

 

4.  АНАЛІЗ ІСНУЮЧОЇ СИТУАЦІЇ ТА АЛЬТЕРНАТИВНІ ВАРІАНТИ ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТУ:

 

Зараз україно-російські газові відносини врегульовані Харківськими угодами (угоди флот-газ) квітня 2010 року. За цими угодами  1) термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі продовжено з 2017 до 2042 року з автоматичним продовженням на 5 років, якщо будь-яка сторона не висловить заперечення; 2) встановлено орендну плату; 3) внесено доповнення до контракту на постачання природного газу між ВАТ "Газпром" і НАК "Нафтогаз України" від 19 січня 2009р., якими для України було знижено на 30% ціну на газ,  у вигляді анулювання митних зборів. Ціна за тисячу кубометрів газу для України встановлювалася на рівні 333 доларів США, Україна зобов'язувалася закупити 40 млрд. кубометрів газу. В результаті  для України угоди "газ-флот" не лише мають дуже сумнівний економічний ефект, але й створюють ряд загроз. Насамперед, вони є безпрецедентним асиметричним політико-економічним бартером - обміном умовних економічних преференцій РФ на стратегічні геополітичні поступки з боку України. Йдеться про:

 

• зміцнення російського військово-політичного, інформаційно-гуманітарного впливу у Криму та в цілому в Україні;
• підвищення конфліктогенності та ризиків дестабілізації ситуації на півострові;
• розширення можливостей розвідувальної і контррозвідувальної діяльності РФ на території України;
• втрату можливостей трансформації Севастополя в потужний торговельний порт, а Криму - в рекреаційно-туристичну зону;
• ускладнення врегулювання спірних питань перебування  ЧФ РФ у Криму, зокрема - втрату можливостей встановлення   реальної ринкової орендної плати за розміщення російської військової бази.

 

 

Нагадаємо, що ціна імпортного природного газу для України в І кварталі 2011 року становила близько $264, у ІІ - $295,6, у ІІІ - $354, у IV -  близько $400  за тисячу кубометрів.

НАК «Нафтогаз України» перерахувала ВАТ «Газпром» $9,893 млрд за імпортоване протягом 10 місяців 2011 року блакитне паливо.

 

Сценарій 1. Збереження status quo: є найбільш простим для адміністративного виконання, тому видається найбільш реальним.

 

Сценарій 2. Україна має досягнути максимально можливої енергетичної незалежності (виконання Енергетичної стратегії України до 2020 року):

• інтеграція Об'єднаної енергосистеми України до європейської енергосистеми з послідовним збільшенням експорту електроенергії, зміцненням позицій України як транзитної держави нафти і газу.
• Використання української ГТС і НТС на 100%.
• Відмова від будівництва обхідних шляхів транспортування російського газу до Європи.
• Транспортування каспійського газу через територію України (реалізація прокту White stream).
• Використання нафтопроводу Одеса-Броди для транспортування нафти та газу в 6 напрямах до ЄС.
• Закупівля ЗПГ та його збереження в терміналах в Криму (які ще потрібно побудувати).
• Забезпечення власними запасами газу на 61% до 2020 року і на 70% до 2030.
• Залучення іноземних інвестицій для розробки Чорноморського шельфу.
• Формування напівзамкненого ядерного циклу: Україна лише збагачує уран в Росії.
• Будівництво нових енергоблоків за американськими, французькими та російськими технологіями.

Сценарій 3. Злиття паливо-енергетичного комплексу та/або ядерної енергетики України з Росією.

 

Паливно-енергетичний комплекс.

Позитивні аспекти для України у разі злиття:

+       Україна заповнить свою ГТС та НТС.

 

• На сьогодні Росія реалізує 2 пріоритетні проекти для транспортування газу в обхід України - Північний потік (зменшить транзити територією України на 8-10%) та Південний потік (у разі його реалізації Україна втратить свої позиції головного транзитера російського газу на 80%).
• Щодо транспортування нафти, то пріоритетним є заповнення нафтопроводу Одеса-Броди. 2004 року між урядами України і Росії була укладена угода про транзит нафти територією України до 2019 року, згідно з якою нафтопровід переведено в реверсний режим для забезпечення експорту російською нафти (за підрахунками для України була би вигідна спотова угода на термін не триваліше 3-х років). Використання нафтопроводу Одеса-Броди в реверсному режимі активно лобіювалося російсько-британською компанією ТНК-ВР, обіцяючи гарантії повного його завантаження. Проте в Угоді ці зобов'язання закріплені не були, а після її підписання оператором нафтопроводу стала зареєстрована на Кіпрі компанія Skiliton Ltd., яка жодних гарантій не надавала. Сьогодні Росія заповнює українську НТС лише на 30%.

 

+   Україна отримає 6 родовищ для розробки на території РФ.

+   Україна, можливо, отримає кошти на модифікацію своєї ГТС.

+   Росія, можливо, погодиться переглянути договори по ціноутворенню на газ.

 

Негативні аспекти:

-       Україна втратить основний стратегічний ресурс. Злиття буде відбуватися на базі компанії «Газпром».

-       Україна не зможе увійти до ЄС.

По-перше, вхід до ЄС вимагає адаптації до директив ЄС в профільній сфері. У випадку злиття з Росією законотворення буде відбуватися за російським зразком.

По-друге, для регулювання тарифів по транзиту україно-російським ОВВ, Україні доведеться вийти з ДЕХ.

По-третє, за третім пакетом поправок до ЕХ акціями ОВВ країн-членів не може володіти Газпром. Так, Нафтогаз збирається виставити на продаж 25% акцій. Якщо їх придбає «Газпром», то, фактично, не маючи спільного підприємства і навіть контрольного пакету акцій, Росія зможе гальмувати вступ України до ЄС поки цей пакет поправок не буде змінений.

 

Сценарій 4. Денонсація Харківських Угод. Погіршення стосунків з Росією.

 

Передумови для скасування:

 

• Ø Угода «газ-флот» суперечить Конституції України: «Стаття 17. «...На території України не допускається  розташування  іноземних військових баз».
• Ø Угода була ратифікована без дотримання законодавчих процедур:
  • Бійки і безлад в залі засідання.
  • Лише 236 депутатів проголосували «за», при цьому як мінімум 2 з депутатів, що голосували «за» були в цей час за кордоном.
  • Не прийняті до уваги висновки Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України.
• Ратифікована Угода суперечить і базовій Угоді між Україною та РФ "Про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України", яка не була денонсована, а пролонгована у протизаконний спосіб, і Закону України "Про міжнародні договори України"

 

 

Разом з тим Росія має дієвий механізм збереження угоди: Україна повинна виплатити суму всієї знижки, що нараховувалася від ратифікації угоди.