Віктор Янукович – поточний лідер президентських перегонів в Україні – на диво мало уваги приділяє у своїх програмних заявах зовнішній політиці. Це попри те, що саме зовнішня діяльність Президента Ющенка була одним із найулюбленіших приводів для критики з боку Віктора Федоровича. Три речення, приділені зовнішній політиці у перевиборчій програмі Януковича, видають брак конструктивізму; до того ж, іхній надто загальний характер взагалі ставить під сумнів наявність чіткої стратегії в цій галузі державної політики.

Майже не додає ясності й попередній досвід роботи Віктора Федоровича. Двічі керуючи урядом, він майже не займався зовнішньополітичними питаннями, які належали до прерогатив Голови держави. Тим не менш, у 2004 році «Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 роки», розроблена під керівництвом прем’єр-міністра Януковича, містила пункти щодо отримання Україною ПДЧ у 2004 році та вступу до НАТО у 2008 році. В передвиборчому 2004 році Янукович зробив ще декілька вельми різновекторних заяв щодо НАТО, остаточно використавши рятівну формулу позаблоковості ближче до першого туру виборів Президента.

У жовтні 2006 року пролунала знаменита заява в Брюсселі про те, що Україна не готова до членства в НАТО. Зрештою, теза про позаблоковість сформульована в першому з трьох речень зовнішньополітичного блоку передвиборчої програми Віктора Януковича версії 2009 року. Нажаль, проста формула позаблоковості не є розв’язанням дилеми безпеки для України. Решта ключових і життєво важливих на сьогодні проблем двосторонніх відносин, діяльності регіональних міжнародних організацій, боротьби із новими загрозами, відносин із Європейським Союзом – зустрічають в передвиборчих планах Януковича лише мовчання.

Стосовно української зовнішньої політики у передвиборчій програмі сказано таке:

Головним завданням національної зовнішньої політики вважаю збереження позаблокового статусу України.
Враховуючи сучасні геополітичні реалії, переконаний у тому, що позаблоковий статус України є ключовим елементом національної безпеки, гарантом піднесення її міжнародного впливу і авторитету.
Відновлю дружні та взаємовигідні відносини з Російською Федерацією, країнами СНД, забезпечу стратегічне партнерство зі США, ЄС, країнами „великої двадцятки”.
(http://www.yanukovych.com.ua/news-10697.html)

Ключовим тут є поняття «позаблоковості». Воно ж викликає багато питань, які, нажаль, залишаються без відповіді. Деякі з них відносно прості. Що таке «позаблоковість»? Чи вимагає вона визнання іншими державами або міжнародними організаціями? Які обмеження накладатимуться на зовнішню політику України і як врівноважуватиметься втрата гнучкості?

Інші питання складніші. Скільки коштуватиме державі позаблоковий статус? Як він впливатиме на перебування в Україні іноземних військ? Чим позаблоковість краща за участь у системах колективної безпеки?

Якби на місці «позаблокового статусу» у програмі Януковича було, приміром, «національного суверенітету» - така декларативність була б цілком доречною. Зрештою, суверенітет є цінністю, що близька й зрозуміла всім. Але «позаблоковий статус» такою цінністю не є. Його значимість та бажаність потрібно доводити, і зробити це не так просто. А значить простого формулювання явно не достатньо. В тексті присутня лише згадка про «сучасні геополітичні реалії», яка не додає визначеності і переконливості ідеї про позаблоковість. Геополітичних реалій в принципі недостатньо для однозначного формулювання максим зовнішньої політики, яа завжди визначається цілим комплексом інших параметрів. Простий приклад: геополітичні умови більшості держав за останні 50 років не змінювались, але їхні зовнішньополітичні курси суттєво трансформувались. Роль і значення географічних та геостратегічних факторів з часом зменшується, а разом з тим зменшується вплив і багатьох інших традиційних параметрів міжнародної політики. Тому, використання терміну «геополітичні реалії» навряд чи пояснюється глибокими теоретичними міркуваннями, а, скоріше за все, пояснюється бажанням справити враження на непідготовлену аудиторію.

Якими ж є ці сучасні геополітичні реалії для України?

Вони відносно прості. Україна – велика за територією держава, розташована не перетині транспортних шляхів між Західною Європою – одним із найпотужніших економічних центрів світу; та Росією – одним із найбільших у світі експортерів енергоресурсів. Крім того, Україна належить до Балточорноморського регіону – достатньо аморфного, але перспективного утворення із комплексом спільних інтересів. Сусіди України (ЄС, Росія та НАТО) значно сильніші за неї, що також є геополітичною реальністю.

Спекуляції ж на тему історичного вибору, цивілізаційної приналежності та Сходу-Заходу, навпаки, до геополітичних реалій не належать. Це – предмет інших дискусій, які, можливо, і вкажуть читачу на «позаблоковість» як бажаний принцип, але потребуватимуть детальних, глибоких екскурсів в історію, етнопсихологію, культурознавство та інші галузі, на які немає ні найменшого натяку у передвиборчій програмі Віктора Януковича. Яким же чином названі геополітичні реалії обумовлюють необхідність «позаблокового статусу України»?

Схоже на те, що жодним. Історія говорить про те, що країни, оточені сильнішими сусідами (і, зокрема, в Центральній та Східній Європі), частіше бували жертвою їхньої агресії, часто двосторонньої. Країни із значним транзитним потенціалом потребують додаткових засобів для його захисту. Формально «нейтральні» за таких умов втрачали частину суверенітету (відомий термін «фінляндизації» зовнішньої політики походить від обмеженої, сателлітизованої зовнішньої політики Фінляндії часів «холодної війни»). Історії відомо лише кілька випадків міжнародно визнаного (часто – нав’язаного) нейтралітету держав (Швейцарії, Австрії), який супроводжувався специфічними міжнародно-правовими умовами. В інших випадках спроби залишатися нейтральними призводили лише до зростання витрат на оборону та примноження ризиків. Українська геополітична реальність робить позаблоковість надто дорогим, ризикованим та кон’юнктурним вибором.

Можливо, існують інші мотиви. Але вони потребують детального розкриття, відкритої дискусії та наукового обґрунтування. Без цього «позаблоковість» залишається порожнім гаслом, гіршим навіть за відому «багатовекторність».

Власне кажучи, останній абзац і є втіленням «багатовекторного» підходу, черговою його реінкарнацією. Відновлення «дружніх та взаємовигідних відносин» з усіма не може бути принципом зовнішньої політики, оскільки не є інформативним. В силу власної неінформативності та очевидності, до речі, цей слоган краще б виглядав у першому реченні, якось типу «Головним завданням української зовнішньої політики вважаю відновлення дружніх та взаємовигідних відносин з усіма». Єдине, що вказує на розстановку пріоритетів – це першочерговість «відновлення» відносин з Росією та країнами СНД, чим вказується, по-перше, їхня «зіпсованість» на даний момент, а по-друге позначається, ймовірно, «перший вектор серед рівних». Це, звичайно, також викликає питання. «Дружні та взаємовигідні» відносини з Росією – це аксіома, з якою ніхто всерйоз не сперечається. Хоча умови та правила такої дружби потребують детального розгляду, натяку на який в програмі немає. Але що означає об’єднання країн СНД в єдине ціле? Чи це тільки тому, що існує ще така організація? Чи це вияв шани до пост-радянської дійсності? Чи щось інше? Країни СНД грають дуже різну роль для України навіть в порівнянні одна з одною, не кажучи вже про співставлення з іншими країнами. Чому відносини з Казахстаном чи Вірменією важливіші за відносини з Німеччиною чи Польщею? Принцип розстановки пріоритетів абсолютно нечіткий, критерії важливості замінені всілякими «двадцятками» та іншими об’єднуючими кліше, що є недоліком не лише перевиборчої програми, але й будь-якого плану дій взагалі.

Тим самим страждає і заклик до «стратегічного партнерства». Це – третя концепція в трьох реченнях, що відзначається своєю суперечливістю та неінформативністю. Що таке «стратегічний партнер» і якими мають бути умови такого партнерства? Відповіді на це питання ніхто в Україні не знає, що не заважає використовувати термін у перевиборчій програмі. До потенційних стратегічних партнерів віднесені США, ЄС та країни т.зв. «великої двадцятки». Незрозуміло, чому використано саме таке формулювання, адже і США, і ЄС входять до «двадцятки».

Одного погляду на склад «двадцятки» достатньо, щоб зрозуміти, що відносини з різними її членами будуть в України різними в силу об’єктивних причин, а отже такий «інтегральний підхід» є непродуктивним. Неможна встановити однаковий формат відносин з Росією, Німеччиною, Китаєм та, скажімо, Аргентиною чи Індонезією. Можливо, малося на увазі співробітництво із «двадцяткою» як організацією в цілому? В такому випадку сенсу в такій заяві ще менше, оскільки вона, як і інші неформальні об’єднання подібного роду, взагалі не є суб’єктом міжнародних відносин, а країни-члени не об’єднані нічим крім вельми епізодичних зустрічей керівників різних відомств.

Підводячи підсумок, можна констатувати, що зовнішньополітична програма Віктора Януковича не дає ясної відповіді на актуальні питання національної безпеки. Їй бракує не тільки змістовної частини, із розстановкою пріоритетів, визначенням ключових національних інтересів та аналізом засобів їх захисту, але й елементарної термінологічної ясності. Читача, який не піддасться магії термінів та справді цікавиться проблемами зовнішньої політики, що виходять за межі вічної дискусії «за» чи «проти» НАТО, зустріне повна відсутність відповідей. Та навіть проблема співпраці із НАТО залишається нерозв’язаною. Три речення порожніх гасел – цього замало.