Зовнішньополітичні мотиви не так часто стають ключовими у передвиборчих перегонах. Як правило, ця царина політичної активності відзначається значним ступенем інертності, бюрократизму та рутинності.

Але для деяких суспільств саме проблеми цивілізаційного, стратегічного або коаліційного вибору виходять на перший план і не зникають звідти не лише у передвиборчий період, але й протягом нормальної поточної роботи керівництва держави. В першу чергу це стосується країн, що проходять крізь складні геополітичні випробування, на кшталт війни, внутрішніх конфліктів, загострення проблеми ціннісного вибору. Відчуваючи власну відповідальність та важливість подібних проблем, кандидати на найвищі посади в країнах, наприклад, Центральної та Східної Європи заздалегідь чітко визначали свої позиції щодо найбільш резонансних проблем. Не в останню чергу саме з цієї причини суспільствам, які так само, як і українське, постраждали від деструктивного впливу політики по-радянськи, вдалося швидко й відносно безболісно пройти період зовнішньополітичної невизначеності.

В сучасному світі є також і вузьке коло «великих» та «наддержав», для яких стратегічні проблеми важливі «за визначенням», і де над їх розв’язанням працюють десятки інститутів, партійних аналітиків та незалежних think tanks. В США, Росії, Великобританії чи Франції пул незручних питань стосовно зовнішньої політики традиційно являє собою предмет ретельної уваги як політиків, так і виборців. А тому позиції кандидатів на державні посади стосовно, скажімо, розширення НАТО, війни в Афганістані чи Іраку, розповсюдження ядерної зброї, боротьби з міжнародним тероризмом чи енергетичної безпеки недвозначно артикулюються та доносяться до виборців. В іншому випадку програє не виборець – програє сам кандидат.

Україна до великих держав світу не належить. Але, нажаль, не належить вона й до тих країн, що можуть залишити зовнішню політику поза увагою. Геополітичне середовище України є вкрай складним. Його визначають регіональна нестабільність, «заморожені конфлікти» на кордонах, наявність потужних сусідів, «цивілізаційний розлом» та купа інших проблем. В таких умовах нехтування ключовими зовнішньополітичними дилемами стає ознакою короткозорих та непрофесійних політиків. Тим більше, що Президенту в Україні майже беззаперечно віддано ініціативу у зовнішньополітичних справах.

Розуміючи ці обставини та сподіваючись на компетентність основних претендентів на президентську посаду, ми розпочинаємо цикл аналітичного огляду їхніх основних програмних положень та зовнішньополітичних настанов. Залишаючи поза дужками довгі й дещо відірвані від реалій численні розмірковування про процвітаючу та сильну державу, ми звернемося до пошуку конкретних запропонованих шляхів реалізації цих мрій. Як це завжди буває із самою ідеєю національних інтересів, суперечності та розколи викликають не цілі, але методи їх досягнення. А тому конкретизуємо зовнішньополітичні погляди вздовж таких ключових проблем:

1. членство в НАТО;
2. взаємовідносини із Європейським Союзом (включно із візовими проблемами);
3. україно-російські відносини (включно із проблемою ЧФ РФ);
4. функціональні пріоритети зовнішньополітичної діяльності;
5. регіональна безпека.

Неважко переконатися в тому, що побудова цілісного підходу до розв’язання основних дилем української зовнішньої політики можлива лише за умови чіткої розстановки пріоритетів. Аналіз позицій політиків з означених питань дозволить швидко виявити логічні непорозуміння, суперечності або порожність зовнішньополітичних гасел. Що, звичайно, буде доказом відсутності розробленої цілісної зовнішньополітичної стратегії.

Арсеній Яценюк

Для Арсенія Яценюка зовнішня політика України є добре знайомою: в його послужному списку - посада міністра закордонних справ. Робота у зовнішньополітичному відомстві могла б, звичайно, стати найкращим та найбільш надійним джерелом наших уявлень про його пріоритети в цій сфері. Але ці уявлення були б помилковими. Посада міністра, повністю підпорядкованого Президенту, відрізняється від посади власне Президента, а тому кандидат в Президенти Яценюк має всі підстави внести правки й корективи в той курс, який він реалізовував на посаді міністра.

Має Арсеній Яценюк зовнішньополітичний досвід і на посаді Голови Верховної Ради. Найбільш резонансним елементом цього досвіду є його підпис під Листом щодо можливості приєднання України до Плану дій для членства в НАТО від 15 січня 2008 року. Але, як це видно з коментарів і самого Яценюка, приміром від 17 січня того ж року, тут він діяв скоріше як інститут державної влади, ніж як носій зовнішньополітичної ініціативи. Іншими словами, просто скріпив підписом те, що логічно витікало з Постанови Верховної Ради України № 223-IV від 21 листопада 2002 року та статей 6 і 8 Закону України про основи національної безпеки України, ухваленого у 2003 році. Зрозуміло, така аргументація здається слабкою, але кращої немає. Схоже, Арсеній Яценюк не вперше став заручником конфлікту інтересів, як всередині свого оточення, так і власних.

Які ж корективи з того часу з’явилися у його зовнішньополітичних поглядах, і що гіпотетичний Президент Яценюк запропонує для реалізації вже своєму міністру закордонних справ?

Перше, що впадає в око – дефіцит відкритої, доступної та цілісної інформації про зовнішньополітичні пріоритети Арсенія Петровича. Сайт Фронту змін з цього приводу загадково мовчить, так само як і персональний сайт. Ситуація навколо блогу Яценюка настільки суперечлива, що його не можна вважати надійним джерелом інформації. А отже зацікавленому виборцю залишаються лише інтерв’ю та нечисленні заяви й коментарі Яценюка для преси.

В них, тим не менше, можна знайти ключові меседжі кандидата. Зокрема, 19 червня поточного року на прес-конференції в Івано-Франківську було озвучено основні погляди Арсенія Яценюка. Вони зводяться до таких:

• системи безпеки, що могла б стати альтернативою НАТО в світі немає;
• рішення про вступ України до НАТО має прийматися на референдумі;
• Чорноморський флот РФ базується в Україні до 2017 року, після чого має бути виведений;
• кінцева мета для України – вступ до ЄС, але перспектива далека – 10-20 років;
• важливо мати «нормальні, прагматичні і прогнозовані добросусідські стосунки» з Росією.

Кожна з цих тез є достатньо компромісною або ж занадто загальною, а тому зберігається висока ймовірність того, що само навколо них й будуватиметься передвиборча програма Арсенія Яценюка й в майбутньому.

Як охарактеризувати зовнішню політику, що витікає з таких установчих принципів і які проблеми з її реалізацією можна передбачити?

На перший погляд, все це нагадує розкритиковану колись славнозвісну стратегію багатовекторності, причому не стільки в розумінні розвитку збалансованих відносин з багатьма центрами сили та налагодження співпраці з усіма регіонами світу, якщо це приносить економічну користь, скільки як спробу «втекти від вибору». Або, принаймні, максимально відтермінувати його. Саме на це вказують середньо- та довгострокові часові орієнтири для прийняття рішень, як в контексті розв’язання проблем двосторонніх відносин з Росією, так і в частині європейської інтеграції. Це може бути небезпечно, адже ахіллесовою п’ятою української зовнішньої політики останніх років як раз і є невчасність рішень, повільність реакції та перекладання на завтра того, що потрібно вирішувати сьогодні. Доля Чорноморського флоту РФ на 90% вирішуватиметься в контексті сьогоднішніх проблем відносин з Росією, і, швидше за все, до 2017 року відповідь буде вже відома. З іншого боку, розв’язання цієї проблеми, як і побудова «нормальних, прагматичних відносин» з Росією будуть вбудовані в контекст регіональної безпеки, і прямо залежатимуть від стану партнерства України з НАТО. Переслідувати одночасно такі цілі як вступ в НАТО, відмова від пролонгації перебування ЧФ РФ на території України та побудова нормальних відносин з Росією, звичайно, можна, але тільки вказавши на конкретні шляхи того, як це робитиметься. В іншому випадку Україна знов обрікатиме себе стати заручником обставин та чиєїсь волі. На щастя, у Арсенія Яценюка не спостерігається спроб довести ідею багатовекторності до її гротескних форм на кшталт українського нейтралітету.

Ідея про референдум, що має вирішити долю членства України в НАТО, використовується Яценюком вже достатньо давно і доволі послідовно. І саме ця ідея видає в ньому більшою мірою кандидата в Президенти, якому потрібні голоси електорату, ніж фахівця-міжнародника. Така позиція з проблеми НАТО – це ще один компроміс, спосіб перекласти відповідальність на українських громадян. Питання зовнішньополітичного вибору лише в одиничних випадках розв’язуються на референдумах. Передусім тому, що пересічні громадяни не цікавляться зовнішньою політикою. Їм просто немає ніякого діла до заплутаних міжнародних проблем, якщо мова не йде про питання війни та миру в прямому сенсі. Арсеній Яценюк демонструє чудове розуміння цього, коли висловлюється про необхідність зменшити ступінь заполітизованості нашого суспільства. Так чому ж у випадку з НАТО він відмовляється від такого підходу?

Очікувана відповідь: тому, що це занадто важливе питання. Але саме з цієї причини відповідальність за нього мають взяти фахівці й вище державне керівництво. Наприклад, всенародно обраний Президент. Було б набагато краще, як з точки зору подолання розколів у суспільстві, так і з погляду компетентності тих, хто приймає рішення, якби кандидати в президенти чітко заявили свою (а не народну) позицію стосовно членства України в НАТО, а віддані їм на виборах голоси стали б народним мандатом до відповідних дій.

Теза стосовно НАТО викликає й інше питання. Якщо НАТО – найефективніша в світі система безпеки, то як компенсує Україна відмову від участі в ній, що є найбільш ймовірним результатом референдуму? Сподівання на розвиток нормальних відносин з Росією не розв’язують цієї проблеми. Перед Україною стоять наразі численні виклики в сфері як «жорсткої», так і «м’якої» безпеки, долати які самостійно буде вкрай проблематично. Що в цьому контексті робити з іншими регіональними організаціями, що, як можна зрозуміти, поступаються НАТО за здатністю підтримувати безпеку, приміром ОДКБ або СНД? Як пов’язані відносини України із НАТО з ініціативами в рамках інших організацій та, з іншого боку, з відносинами між НАТО та Росією? Всі ці конкретні питання, навколо яких формується поточна зовнішня політика, залишаються поки що без відповідей.

Формулюючи власну позицію в проблеми Чорноморського флоту РФ – однієї з ключових для україно-російських відносин – Арсеній Яценюк знов перекладає відповідальність, тільки цього разу на Конституцію України. Проблема ЧФ РФ вже давно не належить до тих, які легко розв’язуються в юридичній площині. Так само вже давно в Чорноморському регіоні не діють міжнародно-правові норми. А тому посилатися на них в цій ситуації коректно, але не зовсім продуктивно. Чорноморський флот РФ на території України вийшов за військові або стратегічні рамки, перетворившись на знаковий елемент двосторонніх відносин.

Як і при розв’язанні інших проблем безпеки в регіоні, Україні краще не вичікувати, але зайняти активнішу позицію, зокрема шукаючи шляхів співробітництва з Росією. Яценюк – міністр закордонних справ – добре це розумів, влаштовуючи, зокрема, безпрецедентні форуми в Києві з проблем регіональної безпеки у 2007 та 2008 роках. Здається, що й кандидату на посаду Президента така активність лише додасть користі.

Інша традиційна головоломка української зовнішньої політики – євроінтеграція – також не знаходить свого розв’язання. Те, що Україна не готова до членства у Європейському Союзі, знає кожен першокурсник. А комплекс проблем, пов’язаних із нашими відносинами з ЄС, давно вийшов за рамки питання «вступить чи не вступить?» Якщо орієнтуватися на сьогоднішній день, а не на примарне майбутнє, то питання про вирішення купи поточних проблем постає куди важливішим, ніж спекуляції на тему можливого або неможливого вступу. Останнє розширення ЄС та світова економічна криза створили цілком новий порядок денний у відносинах з Україною, до якого ми виявилися неготовими, захопившись мріями про членство у ЄС. Проблеми міграції, захисту прав українців в Європі, асиметрій в торгівлі, інвестицій та транскордонного співробітництва сьогодні важливіші за вираховування дати можливого вступу України в ЄС. І цим питанням також бракує уваги.

В зовнішньополітичних позиціях Арсенія Яценюка залишається ще багато «білих плям». Або «чорних скриньок». Серед них є доволі важливі, приміром питання енергетичної безпеки України або її миротворчої діяльності. Статус «нового обличчя» та солідний дипломатичний досвід дають підстави сподіватися, що незабаром зовнішньополітична програма набуде цілісності та конкретності, якої часом бракує українській дипломатії.