7 травня відбудеться саміт Європейського Союзу, одним з основних пунктів порядку денного якого стане запропонована майже рік тому стратегія «Східного партнерства». Вона безпосередньо стосується відносин Україна-ЄС, визначаючи їхній формат на найближчі роки.

«Східне партнерство» (Eastern Partnership, EaP) - це документ, що визначає рамки для «більш амбітного партнерства» між ЄС та Вірменією, Азербайджаном, Грузією, Молдовою, Україною та Білоруссю. Цей проект є ініціативою Польщі та Швеції – країн, що є чи не найбільш послідовними адвокатами європейської інтеграції України.

«Східне партнерство» в деяких аспектах принципово відрізняється від широковідомої «Європейської політики сусідства», що стала об’єктом різнопланової та активної критики, зокрема серед єврооптимістів в Україні.

• по-перше, в програмі «Східного партнерства» запропоновано нові інструменти співпраці між ЄС та його східними сусідами. В першу чергу це стосується розробки Угод про асоціацію, які мають змінити Угоди про співпрацю та співробітництво; впровадження Комплексної програми розвитку інститутів (Comprehensive Institution-Building Programme (CID) на двосторонньому рівні; надання близько 600 млн. євро фінансової допомоги країнам-учасникам програми протягом 2009-2013 років;
• по-друге, важливе місце у «Східному партнерстві» займає проблематика енергетичної безпеки. Окрім активного використання таких понять як «енергетична взаємозалежність» та «енергетичне співтовариство», передбачено також підтримку України в її спробах повністю інтегруватися до енергетичного ринку Європи;
• зрештою, по-третє, «Східне партнерство» містить окрім технічних також і політичні аспекти, ясно вказуючи на підтримку демократичних реформ у країнах-учасниках програми; пріоритетність розвитку інститутів ефективного та прозорого управління, перетворюючись таким чином із чисто технічного документу (яким часто називали «Європейську політику сусідства») у політичну програму.

 
Ця політична програма викликає різну реакцію всередині самого ЄС, демонструючи відмінності у підходах як до загальних питань зовнішньої політики та безпеки, так і до форм регіональної співпраці.

 
Оскільки активізація розробки ініціативи «Східного партнерства» була пов’язана із подіями на Кавказі минулого року, то виникла спокуса надати їй антиросійського забарвлення. В першу чергу ця спокуса виникла у Москві, де «Східне партнерство» вважають антиросійською ініціативою. Коментар офіційних представників ЄС про те, що ця програма не є сферою впливу або альянсом, тим більше антиросійським, виглядає переконливим і базується на простому аналізу історичної еволюції підходів ЄС до співпраці із своїми східними сусідами. Пріоритетне місце в цій ініціативі належить економічним питанням та проблемам енергетичної безпеки; а також допомозі, спрямованій на підтримку внутрішнього демократичного розвитку країн-учасниць. Зовнішньополітичний елемент в цьому відсутній, як немає поки що узгодженої зовнішньополітичної стратегії ЄС в цілому, в тому числі й у відносинах із Росією. З цієї простої причини ЄС не здатний на сучасному етапі задумувати та реалізовувати масштабні геостратегічні проекти. Радше він розв’язує численні проблеми у відносинах із країнами-сусідами на Сході, від яких багато в чому залежить європейська безпека.

Особливу позицію стосовно «Східного партнерства» займають Німеччина й Франція, намагаючись максимально позбавити його натяків на можливе членство в ЄС. З іншого боку, країни Центральної та Східної Європи, насамперед Польща, не приховують бажань перетворити цю програму на проміжний етап євроінтеграції.

Окремі позиції мають країни Чорноморського басейну, які є активними учасниками регіонального співробітництва – Болгарія та Румунія. Оскільки серед країн, яким спрямовано «Східне партнерство», є Україна та Грузія, це може змінити вже існуючи формати регіональної співпраці – насамперед зменшивши ефективність Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС).

 
Чехія, яка головує в ЄС, підтримала ініціативу «Східного партнерства» у повному обсязі.

Для України «Східне партнерство» найбільш важливе своєю енергетичною частиною. В принципі, з усіх запрошених до участі в цій програмі країн, Україна може похвалитися найбільшими успіхами у розвитку відносин із ЄС. А тому виступає своєрідною моделлю для випробовування нових інструментів, які ЄС хоче застосувати до всіх країн цього вельми розтягнутого регіону. З цих причин об’єднання в рамках такої «колективної» стратегії ЄС навряд чи додасть Україні можливостей у політичному діалозі; скоріше «Східне партнерство» покликане підтягнути рівень такого діалогу із, скажімо, Молдовою чи Вірменією до рівня України. Нівелюючи політичні здобутки, програма, тим не менш, відкриває для України можливості знову використати власні ресурси в сфері забезпечення енергетичної безпеки континенту.