Організація Північноатлантичного договору є найефективнішою системою колективної безпеки в Європі та однією із дуже обмеженого кола міжнародних організацій та інститутів, які здатні адекватно реагувати на надзвичайну динамічність постбіполярного світоустрою. Це робить її своєрідним магнітом, полюсом тяжіння для всіх міжнародних акторів, в списку пріоритетів яких є ефективна протидія численним загрозам сучасної світової політики.

Як і більшість регіональних організацій, НАТО містить в собі специфічні риси, притаманні регіональним міжнародним відносинам та системам цінностей. Євроатлантичний комплекс відносин характеризується високим рівнем взаємозалежності, кооперативності та неподільністю безпеки. Він також є ареалом дії принципу „демократичного миру”.

Розбудова плідних відносин із НАТО є одним із пріоритетів зовнішньої політики України як з міркувань безпеки та стратегії, так і в силу цивілізаційно-ціннісних орієнтацій. Сучасний етап відносин Україна-НАТО характеризується, в першу чергу, масштабними трансформаціями функцій та інституційних форм діяльності Альянсу та виникненням передумов для приєднання України до євроатлантичної системи безпеки. Нижче тезисно викладені основні напрями адаптації НАТО до параметрів постбіполярного світу та роль України в цьому процесі.

1. Виникнення та консолідація загроз нових типів під впливом структурної перебудови системи міжнародних відносин. До основних з них відносяться: геополітична трансформація в Центральній та Східній Європі та пов’язана із нею нестабільність; внутрішні конфлікти та експорт насильства; етнічні та національні проблеми; міграція, контрабанда та торгівля наркотиками; міжнародний тероризм; поширення зброї масового знищення. Ці структурні зміни провокують масштабні геополітичні перегрупування, суттєві трансформації характеру загроз, поняття колективної оборони та превентивної дії. В Європі такі зміни відчуваються особливо гостро, оскільки на континенті формуються міжнародні відносини нового, постмодерністського типу, із характерним розвитком наднаціональних інститутів, підвищення рівню взаємозалежності, послаблення ролі держав на користь не- та наддержавних утворень. Континент стає величезною лабораторією для випробування якісно нових стратегії врегулювання етнічних конфліктів, локалізації конфліктів внутрішніх та регіональних, побудови нових форм співпраці міжнародних акторів. НАТО в цих умовах виконує звичні функції підтримання американського впливу в Європі, але до них додаються нові - з використання такого впливу не лише задля стримування Німеччини та противаги Росії; але для комплексної перебудови євроатлантичних відносин у відповідності до нових викликів.

 

2. Динаміка адаптації НАТО до нових стратегічних реалій розпадається на декілька етапів. Одразу після „холодної війни” Римська декларація зафіксувала наявність масштабних геополітичних змін. Рішення Вашингтонського (1999), Празького (2002) та Стамбульського (2004) саммітів стали концептуальною основою еволюції Альянсу за принципових змін в характері джерел нестабільності. Основні напрями еволюції: 1) „глобалізація” завдань, 2) реструктуризація, 3) розширення. „Глобалізація” діяльності НАТО та посилення її превентивного елементу є реакцією на диверсифікацію джерел загроз. Замість статичної загрози прямого протистояння із військами ОВД, перед євроатлантичною системою безпеки виникли виклики різноманітного характеру, походження яких не обмежується регіоном Східної Європи. Для ефективної протидії таким викликам сферу відповідальності НАТО необхідно розширювати. З цим пов’язана реструктуризація – зміна структури НАТО та її оперативного командування. Розширення Альянсу, незважаючи на широкий політичний резонанс, що його супроводжує, має на меті здебільшого підвищення ефективності системи безпеки шляхом перетворення колишніх ворогів на контрибуторів та зміцнення геополітичних позицій для протидії широкому спектру нових загроз. Основні кроки, передбачені концептуальними змінами:

1) налагодження партнерства з колишніми противниками;
2) прийняття нових членів;
3) розміщення військових контингентів поза межами територій держав-членів.

 

3. Сучасний етап трансформації НАТО визначається домінуванням комбінованої загрози активізації міжнародного тероризму та поширення зброї масового знищення (ЗМЗ). Протидія цим загрозам вимагає широкого комплексу військових та невійськових заходів, знаходження оптимального співвідношення безпеки та дотримання прав людини. Специфічні функції НАТО в процесі підтриманні колективної безпеки вимагатимуть оперативної перебудови внутрішньої структури Альянсу; адаптації військових сил держав-членів до загроз нових типів; налагодження ефективного співробітництва, особливо в галузі обміну технологіями, між США та іншими членами; збільшення військових витрат держав-членів з метою підвищення рівню можливостей Альянсу в цілому.

 

4. Пов’язані із нейтралізацією нетрадиційних загроз пріоритетні напрями реформування Альянсу включають адаптацію структури командування, розвиток мобільних сил швидкого реагування, спеціальних сил. Нові можливості НАТО включають стратегічно важливі транспортні технології (в тому числі, із використанням українських літаків АН-124-100), наземні програми розвідки, вдосконалення дозаправки літаків у повітрі, обладнання літаків зброєю точного наведення, а також розвиток протиракетної оборони в межах ТВД. Вклад України в розвиток будь-якого з цих сегментів буде високо оцінений Альянсом. В той же час, технологічна модернізація військового потенціалу НАТО вступає в протиріччя із прагненням розширити зону її відповідальності, оскільки обидва завдання є надзвичайно коштовними. Звідси постає проблема збільшення можливостей Альянсу, насамперед – фінансових можливостей. Формально це відображається у наполяганні США на тому, щоб європейські країни-члени закладали не менш як 2% власного ВВП до видатків оборонного бюджету. Самі США останніми роками витрачають близько 3,5-4% ВВП на військові потреби. Критерій фінансової спроможності, таким чином, набуватиме дедалі більшої питомої ваги для нових країн-членів та кандидатів на вступ до НАТО.

 

5. Різні за характером вимоги трансформації наближають Альянс до дилеми т.зв. „Порядку денного Норфолку”. Вона полягає у протиріччі між задекларованим Альянсом суттєвим розширенням зони відповідальності та неадекватністю військових сил для виконання такого завдання. В результаті НАТО опиняється перед загрозою різкого зменшення ефективності власних операцій з підтримання безпеки. Вихід з ситуації здебільшого вбачається у збільшенні превентивних операцій та попередньої готовності країн-членів втручатися в регіональні конфлікти, надавати технологічну допомогу та розвідувальну інформацію. Висновок: процес трансформації НАТО та її адаптації до умов нового світового порядку триває. Протягом 1991-2006 років Альянс було переорієнтовано з реалій „холодної війни” та біполярного протистояння в Європі на протидію та профілактику численних загроз нового типу. Структура та різноманітність цих загроз обумовлюють наступні вимоги до нової євроатлантичної системи колективної безпеки:

1) здатність її до ефективної протидії загрозам, в тому числі нетрадиційним, поза межами території держав-членів;
2) здатність виконувати миротворчі операції та займатися пост конфліктним будівництвом;
3) ефективна протидія поширення ЗМЗ та міжнародному тероризму;
4) забезпечення партнерських відносин між всіма учасниками Альянсу, розповсюдження спільних цінностей та норм. Конкретні поточні „точки застосування” зусиль Альянсу, які демонструють стан його трансформації: миротворча місія в колишній Югославії; антитерористична військова операція в Афганістані; допомога у створенні внутрішніх сил в Іраку; сприяння режиму нерозповсюдження ЗМЗ; поглиблення „спеціалізації” країн-членів в структурі розподілу функцій Альянсу; а також процес розширення та розвитку діалогу із сусідніми країнами та Європейським Союзом.

 

 

6. Важливість України для спільної системи євроатлантичної безпеки визначатиметься її здатністю зробити внесок на одному чи декількох напрямах стратегічного розвитку НАТО. Така здатність залежатиме від співвідношення конкурентних переваг та недоліків України як контрибутора та споживача безпеки в євроатлантичному просторі. Кожна держава, що прагне приєднатися до системи колективної безпеки, подібної до НАТО, має усвідомлювати мету та принципи дії таких систем. В їх основі лежить вироблення безпеки як нематеріальної цінності; особливість якої полягає в її неподільності (неаддитивності). Безпекою одночасно можуть користуватися всі елементи такої системи й система в цілому; від цього „кількість” безпеки не зменшується. Цим системи колективної безпеки принципово відрізняються від економічних, торгівельних та фінансових систем співробітництва. В той же час більшість систем колективної безпеки зазнавали краху завдяки фундаментальному парадоксу: неподільність та „спільна користь” загальної безпеки постійно створює передумови для уникнення відповідальності та перенесення її на інших членів системи колективної безпеки. Цей так званий „free rider effect” ставав на заваді всіх негегемоністичних систем безпеки. Україні необхідно усвідомити цю специфічну, з точки зору чистої теорії, особливість НАТО як системи колективної безпеки.

 

7. До найсуттєвіших переваг України, що сприятимуть її ефективній участі в НАТО, належать: 1) географічне розташування та похідна від нього геополітична роль; 2) демократизація українського суспільства; 3) технічна та технологічна складова військового та військово-промислового потенціалу; 4) рівень кваліфікації та досвід українських збройних сил. Шукаючи баланс між збільшенням витрат та необхідністю розширення зони відповідальності, НАТО усвідомлює той факт, що побудова євроатлантичної системи колективної безпеки неможлива без України в силу географічних причин: Україна лежить на перетині стратегічних маршрутів, зокрема в регіони Центральної Азії та Близького Сходу; межує із потенційними зонами нестабільності; виступає важливим посередником в регіональних конфліктах, таких як конфлікт у Придністров’ї. Тому виключення України із стратегічних побудов НАТО може означати збільшення колективних витрат на безпеку, що суперечить поточним завданням Альянсу. Цим обумовлений інтенсивний діалог Україна-НАТО та участь України в ряді євроатлантичних ініціатив. В той же час питання про форми співпраці з Україною залишається відкритим.

 

8. Процеси демократизації в Україні „підказують” Альянсу такі форми – адже чим успішнішими та більш незворотними ставатимуть ці процеси, тим ближчою буде Україна до набуття повного членства в НАТО. Побудова спільних рис ідентичності і зміцнення таким чином безпеки всередині Альянсу залишається пріоритетом його діяльності. Додатковими факторами, що визначатимуть внесок України в систему колективної безпеки, є технічні та кваліфікаційні якості збройних сил. Досвід їх використання для протидії спільним загрозам високо оцінений НАТО, зокрема, участь українських миротворців у врегулюванні конфліктів в колишній Югославії, надання Україною допомоги НАТО в боротьбі із міжнародним тероризмом. Окрім військово-технічної складової, важливою є політична позиція України, яка відображає готовність до підтримання миру й стабільності.

 

9. Факторами, що зменшують ефективність дій України в рамках системи колективної безпеки є: 1) недостатній рівень економічного розвитку та нездатність підтримувати високий рівень військових витрат; 2) нестабільність політичної системи: 3) високий рівень односторонньої залежності від Росії. Сукупна дія цих факторів робить співвідношення здобутків/втрат для Альянсу та окремих його учасників не на користь членства України в НАТО, принаймні на сьогодні. Однак, ключовим моментом залишають можливості зміни кожного з них. Економічне відставання України є, в контексті переформулювання стратегії та завдання Альянсу, чи не головною перепоною. Сучасні засоби підтримання безпеки – мобільні, професійні та технологічно досконалі – дорого коштують. Відсутність економічних ресурсів позбавляє або суттєво обмежує можливості держави сприяти спільному розвитку НАТО та виконувати завдання в рамках спільної стратегії. Компенсувати ці недоліки можна за рахунок експлуатації інших факторів, мова про які йшла вище. Але така компенсація буде лише частковою.

 

10. Політична система України знаходиться в стадії стабілізації, відчуваючи наслідки президентських виборів 2004 року, конституційної реформи та парламентських виборів 2006 року. Для подальшої інтеграції в євроатлантичні структури та сприяння спільному завданню зміцнення безпеки, українська політична система має стабілізуватися й консолідувати демократичні перетворення. Крім того, в суспільстві має утворитися стала підтримка участі Україні в Альянсі. Лише в такому випадку Україна буде готова виконувати спільні місії в повному обсязі. До цього її вклад в євроатлантичну безпеку залишатиметься обмеженим, хоча й важливим. Вирішення потребує і проблема односторонньої асиметричної залежності від Росії. Зрозуміло, що Україна намагається вирішити цю проблему за допомогою НАТО, але на цьому шляху є чимало перепон, головна з яких – зростаюча важливість ролі Росії для Альянсу в праві підтримання регіональної безпеки в розширеному сенсі. Тому до застосування механізмів НАТО Україна має отримати максимум з уже наявних можливостей, зменшивши асиметрію залежності у відносинах з Росією.

Висновок:

Процес адаптації НАТО до нових загроз сучасності – один із визначальних політичних факторів на євроатлантичному просторі. Він характеризується динамічністю, високим ступенем відкритості до діалогу, інноваційністю. Для якомога активнішої участі в ньому, зовнішню політику необхідно ставити у відповідність цим вимогам.

Україна має цінний досвід участі в управлінні сучасними міжнародними конфліктами, попередженні загроз нових типів та участі у міжнародному співробітництві нового типу. Цей досвід необхідно всіляко розвивати, використовуючи для підтримки національної та локальної безпеки. Його цінність зростатиме, а отже зростатиме й привабливість України як партнера в системі колективної безпеки.

Водночас, високий ступінь динамічності міжнародних відносин в Європі ускладнює функції такої системи. Практика останніх років засвідчила, що вона має бути превентивною за своїм характером, глобальною за охопленням і, як наслідок, коштовною. Роль України у „превентизації”, глобалізації та фінансуванні євроатлантичної системи безпеки залишається обмеженою. Важливість її, однак, вже сьогодні виходить за рамки суто географічного фактору.

Виграшна стратегія в цих умовах полягає в максимізації дії сприятливих факторів; розширенні можливостей України з попередження сучасних викликів, таких як тероризм та поширення зброї масового знищення, регіональні та етнічні конфлікти, незаконна міграція, контрабанда ті ін.; акцентованому розвитку військової реформи, зокрема, встановленні системи ефективного парламентського та громадського контролю над військовим потенціалом; перетворенні двосторонніх відносин з Росією на чинник стабільності, а не дестабілізації. Така система заходів, незалежно від участі України в НАТО, збільшуватиме її внесок в підтримання безпеки в євроатлантичному регіоні.