Для тих, хто сприймає сучасну міжнародну і, зокрема, європейську політику як продовження «кращих» традицій силового протистояння та боротьби за сфери впливу, декларація Косова про незалежність, безумовно, є сигналом про чергову перемогу «західного блоку» за рахунок попрання принципів міжнародного права, історичної справедливості та порядку. З цих позицій виправдання незалежності Косова бути не може, оскільки моральні аргументи не можуть заперечити політичної необхідності. Надалі логіка такого сприйняття проблеми перетворює її на гру з нульовою сумою: або Косово стає незалежним, приносячи геополітичні дивіденди прихильникам такого розв’язання проблеми; або повертається до складу Сербії, змінюючи позиції протилежної сторони.

Є й інше трактування того, що відбулося. Проблема Косова являла собою виклик сучасній системі європейської безпеки, від недосконалості якої втрачали всі. Складна суміш із геноциду, етнічних та релігійних суперечок, нелегальної військової діяльності, переплетіння геополітичних інтересів зробила цей невеличкий край символом типових проблем, які можуть виникнути в будь-якій географічній точці, незалежно від її розташування на уявних кордонах між «Сходом» та «Заходом». Спроби розв’язати цю проблему вже призвели до створення нових, при тому, що ефективність їх залишається під сумнівом.

Проголошення незалежності багаторічної гарячої точки Європи, місця докладання миротворчих зусиль ряду міжнародних організацій, включаючи оновлену НАТО – колишнього сербського краю Косово – поставило Україну перед спрощеним, конкретизованим та символічним втіленням її традиційної зовнішньополітичної дилеми. Визнати Косово – означає стати на позиції США та більшості країн-членів НАТО, солідаризуватися із тими миротворчими зусиллями, які робилися НАТО після інтервенції в Югославії (Україна – один із активних учасників миротворчого процесу) та визнати, що існують умови (у конкретному випадку Косова – геноцид з боку Сербії), за яких етнічна меншина у складі європейської держави має право на здобуття незалежності. Невизнання Косово Україною, відповідно, символізуватиме неготовність України солідаризуватися із новими принципами змін державного суверенітету, відмову від подібних методів розв’язання внутрішніх конфліктів та підтримку позиції, яка найактивніше обстоюється союзниками України по ГУАМ, державами, які мають етнічні проблеми на власній території та Росією. Традиційне питання формулюється просто: яку зовнішньополітичну стратегію обрати? Відповідь на це питання краще все ж таки знайти: занадто тривале вичікування йде всупереч всім системним зусиллям з побудови європейської системи безпеки, які Україна активно докладала останніми роками.

«Крим», «прецедент», «НАТО», «Росія» - переважно в таких термінах вибудовуються редути аргументації різноманітних позицій стовно проголошення незалежності Косова та її політичних наслідків. Мабуть, ці слова є в цілому адекватним барометром суспільної думки. Громадяни, а подекуди й політики, звикли до нескінченних дискусій навколо геополітичного протистояння в центрі Європи, «зіткнення цивілізацій», сепаратизму та чергових раундів російсько-американських конфліктів.

Зазіхати на важливість всіх цих питань марно. Але неможна не звернути уваги на інші, менш філософсько-ідеологічні речі. Хвиля обурень, демонстрацій та дискусій навколо «нових холодних війн» спаде, й залишаться повсякденні, майже «побутові» проблеми, що їх вже створила для зовнішньої політики України ситуація навколо колишнього сербського краю.

Проблем таких декілька, й серед них є три принципових. Спробуємо розташувати їх за важливістю.

1. Визнати незалежність Косова означає суттєво ускладнити позицію України у важкому процесі врегулювання «заморожених конфліктів» у Чорноморському регіоні. Конфлікти ці, як і участь України в управлінні ними, мають тривалу пострадянську історію. Навіть поверховий їх розгляд вимагав би багатьох літер окремої публікації. В даному контексті важливо те, що наявність таких конфліктів на кордонах України (і насамперед, Придністровського) є одним із найсерйозніших викликів національній безпеці. Активні зусилля, які Україною докладаються задля мінімізації їх негативних наслідків, будуть перекреслені незалежністю Косова, навіть тільки де факто. Амбіційний та широковідомий план Ющенка, а разом з ним й багато менш розрекламованих ініціатив , ймовірно, залишаться без успіху. 

 

2. Звідси постане друга проблема: криза регіонального лідерства України. Задля справедливості необхідно зазначити, що до такого статусу Україна лише прагне, але зроблено на цьому шляху немало. Наріжними каменями цієї стратегії є розвиток регіональних організацій, таких як ГУАМ та СДВ, які, в свою чергу, покликані утворити Балто-Чорноморську дугу стабільності. А дуга ця має цілком конкретний прагматичний підтекст: транзит енергоносіїв в Європу. Розрізнені проблеми транспорту, кордонів та двостороннього співробітництва із сусідами мали об’єднатися для розв’язання першочергових завдань із пошуку Україною свого місця на новій геополітичній карті  Європи – карті, останні масштабні зміни на якій Україна проґавила. Без життєздатних та активних регіональних організацій із яскраво вираженою участю України, про претензії на регіональне лідерство можна буде тимчасово забути, при чому тимчасовість ця може стати вічністю. 

 

3. Проблема Косова вносить хаос та розкол у відносини України із її стратегічними партнерами. Навіть якщо звести їх кількість до прийнятного мінімуму, позиції будуть занадто антагоністичними. І річ тут не стільки у звичній дилемі вибору між «добром і злом» - себто орієнтуванні себе у координатах російсько-американського суперництва. Радше Україна ризикує своїми відносинами із Молдовою та Грузією, на території яких тривають конфлікти, що багатьом нагадують косовський. Спитайте будь-якого українського політика про США та Росію – і отримаєте миттєву відповідь у чорно-білих барвах. Молдова та Грузія, так само як і ряд інших невеликих регіональних держав, являють собою суміш напівтонів, а тому вимагають зваженого підходу й послідовності. Як Росія, так і США, здається, якось змиряться із будь-якою позицією України щодо Косова; але інші стратегічні партнери можуть не пробачити непослідовності, оскільки розв’язання цієї проблеми має для них життєво важливий характер.

До цих найважливіших проблем додаються декілька «просто» важливих. Вони відомі й широко обговорюються. Незалежність Косова створює небезпечний прецедент, який стане додатковим стимулом розвитку етнонаціоналізму у всьому світі. Для когось такий розвиток подій може стати й бажаним, особливо там, де «вакуум ідеології» заповнюється завдяки, скажімо, релігійному фундаменталізму. Націоналістична риторика – достойний конкурент релігійної нетерпимості. Але історичний досвід свідчить, нажаль, про невміння людей розв’язувати проблеми, породжені етнічним націоналізмом. В цьому відношенні наслідки косовської незалежності можуть вийти далеко за рамки цієї невеликої території.

Незалежність Косова не просто свідчить про – вона створює, або принаймні поглиблює кризу міжнародного права. Механізми ООН, задіяні при розв’язанні конфлікту в Югославії, виявляються ненадійними; авторитет організації – підірваним; а принципи міжнародного права, які вона покликана захищати – порушеними. Проблема співвідношення права, політичної необхідності та норм моралі – це ще один класичний «дебатний трилер» міжнародних відносин, але, незалежно від дискусій з цього приводу, криза права створює вакуум, який частіше за все заповнює сила.

Зрештою, проблеми, створені незалежністю Косова, можна розкласти по двох «кошиках». В одному з них – «високі», ідейні та принципові питання історичної справедливості, сили й моралі та недосконалості людської природи. Обговорення цих проблем – традиційна перлина форумної діяльності та блогового протистояння.

В іншому «кошику» - конкретні політичні нюанси, пов’язані із можливостями та формами реакції України на цю подію. Їх теж можна обговорювати, сперечатися та обставляти риторичними питаннями. Для початку можна спробувати припустити, що тиск вищезгаданих проблем при прийнятті остаточного рішення має стати визначальним. Україна не може дозволити собі поспішно зайняти нечітку позицію без врахування всього комплексу проблемних питань. Спокуса для такого кроку є: достатньо забажати якнайшвидше «підіграти» або євроатлантичним амбіціям, або короткостроковим цілям зміцнення переговорних позицій з Росією. Обидві опції є неприйнятними. Незалежність Косова й позиція України щодо неї – невдалий інструмент для розв’язання таких проблем.

Натомість формулювання остаточної позиції України може бути поставлене у залежність від надійних гарантій захисту інтересів України у подальших процесах розвитку регіональних систем безпеки; управління «замороженими конфліктами»; розробки принципів врегулювання етнічних конфліктів в Європі. Позиція ця має надіслати чіткі сигнали стратегічним партнерам України про послідовність її позиції та готовність захищати спільні інтереси. Нарешті, Україна має пам’ятати, що якою б суперечливою не була нова стратегія НАТО, націлена на розширення стабільності шляхом розповсюдження демократії – зміцнення останньої, так само як створення та розвиток ефективних механізмів регулювання внутрішніх суперечок, є найкращими гарантіями від повторення косовської історії деінде в Європі.

Висвітлені більшістю коментаторів традиційні для України міркування про російсько-американське протистояння та місце в ньому нашої держави не повинні стати визначальними при прийнятті Україною рішення стосовно Косова – в цьому полягає основна ідея цієї статті. Справа не тільки в тому, що міркування ці здатні лише загострити внутрішні конфлікти при прийнятті рішення (як в суспільстві, так і в політико-професіональній сфері). На цей раз проблема має не «світоглядно-ідеологічне» забарвлення, а цілком конкретне практичне значення. Важливість оголошення незалежності Косова для України обумовлюється тим, що цей акт безпосередньо і відчутно вплине на розв’язання пріоритетної для інтересів України проблеми Придністровського конфлікту; подальшого протікання «заморожених конфліктів» у Чорноморському регіоні; а також – завдяки цьому – на перспективи розвитку регіональної системи безпеки, важливим елементами якої є ГУАМ, а також інститути двостороннього співробітництва України з Молдовою, Грузією, Росією. Навіть якщо б позиції НАТО та Росії з приводу Косова були ідентичними, дилема для України не знімалася б.

Головна небезпека полягає, звичайно, у створенні прецеденту. Той факт, що самі косовари, а також цілий ряд інших держав (у тому числі ті, що визнали Косово) підкреслюють «унікальність» випадку, не може стати на заваді трактуванню незалежності Косова саме як прикладу для наслідування численними етнічними рухами по всьому світу – від Іспанії до Палестини. Незалежність Косова провокує ескалацію конфліктів у Придністров’ї, Південній Осетії, Абхазії, Нагірному Карабасі – а така ескалація відчутно позначиться на реалізації Україною її зовнішньополітичних інтересів. Необхідно буде докладати додаткових зусиль, щоб попередити таке загострення, а у випадку із Придністров’ям – зусиль особливих, які, можливо, потребуватимуть корегування існуючого формату управління конфліктом, активнішого залучення допомоги Європейського Союзу та активізації зусиль, направлених на демократизацію придністровського суспільства.

Попередження негативних наслідків оголошення  незалежності Косова в регіоні потребуватиме й співпраці із НАТО. Порядок денний такого співробітництва не обмежуватиметься конфліктом у Придністров’ї, але включатиме більш широкі проблеми регіональної безпеки. Україна, так само як і самі Сербія та Косово, потребуватиме допомоги НАТО та ЄС у вирішенні тих проблем, які неодмінно виникнуть у зв’язку із порушенням нестабільного балансу сил в регіоні.

Очевидно, що ситуація із Косовим подовжить список проблем у двосторонніх україно-російських відносинах. Є причини, з яких незалежне Косово не відповідає інтересам ані України, ані Росії. Конструктивний діалог навколо узгодження позицій може включати й обговорення участі Росії у врегулюванні «заморожених конфліктів» у Чорноморському регіоні. Саме російське втручання до сих пір стояло на заваді зусиль, спрямованих на зменшення конфлітогенного потенціалу регіону.

Узгодження окресленого вище кола проблем має, безумовно, передувати формулюванню та оголошенню остаточної позиції України. На відміну від Іспанії, Україна не має підстав поспішати (проблема Криму, очевидно, не витримує жодних порівнянь із іспанськими басками). Але й надмірне зволікання непотрібне: воно може залишити нас на узбіччі процесу реконструкції принципів європейської безпеки.

Врахованим має бути той факт, що незалежність Косова приносить Україні більше проблем, ніж рішень. Але вона також відкриває можливості для перспективного розв’язання «суміжних питань», закріплення нових принципів відносин та досягнення деяких переговорних переваг.

У проблеми Косова є ще один цікавий нюанс. Обрана керівництвом краю та підтримана більшістю країн Заходу стратегія розв’язання етнічного конфлікту шляхом відокремлення має дуже мало успішних історичних прикладів. Фактично, вони обмежуються лише такими новими державами як Бангладеш та Еритрея. Це свідчить про ризикованість косівського експерименту. Звичайно, на відміну від держав третього світу, Косово отримає інституційну та ресурсну допомогу із боку ЄС; і взагалі подальший розвиток подій відбуватиметься вже в контексті європейських систем безпеки. Але функціонування цих систем не попередило виникнення та загострення внутрішніх конфліктів у цілому ряді країн Західної Європи. І сьогодні ці конфлікти є далекими від розв’язання. Непоганий в цілому план Ахтісаарі намітив основні напрями врегулювання конфлікту у Косові вздовж стратегій всебічного розвитку прав етнічних меншин, але із одностороннім оголошенням незалежності краю виконання цієї програми опиниться під загрозою.

А це означає, що питання Косова виникатиме ще на порядку денному Європи. Етнонаціоналізм, який породжує такі проблеми, може отримати додаткові стимули для розвитку. Європейські держави мають усвідомлювати, що незалежність Косова підриває існуючі механізми стримування етнічних конфліктів, натомість не створюючи нових. Визнавати незалежність краю до опрацювання надійних гарантій приборкання етнонаціональної ворожнечі було б для України передчасним кроком.