| New Architecture of European Security: Trends, Challenges, and Future Directions |
| Written by Олександр Семенюк, кандидат політичних наук |
| January 20, 2010 |
|
Традиційно питаннями загальноєвропейської безпеки опікувалися різноманітні механізми європейської безпеки та оборони, не змінилося це правило для Європи і нині. Історично склалося, що, попри очевидний діалектичний зв’язок між безпекою та обороною, концепції їх побудови в Європі мали в своїй основі дещо відмінні витоки. При цьому, їх розвиток був паралельним, але часто носив конкурентний та взаємовиключний характер. Таким чином, в розбудові архітектури європейської безпеки присутні дві ключові тенденції :
Перша - розколота (розрізнена) Європа в пошуку безпеки . Протягом століть в Європі існувала значна кількість країн (незалежно від їх формаційних типів – рабовласницькі, феодальні, капіталістичні) та квазі-держав. Кожна з них, виходячи із засад вчення неореалізму мала набір інтересів, які часто були протилежними по відношенню до інтересів інших сусідніх європейських країн. Традиційним станом для європейського континенту була політична роздробленість: Європа була ареною жорстокої боротьби держав та народів. У той час, коли одні держави, досягнувши певного рівня розвитку, прагнули розширити власну політичну та економічну владу назовні, для інших гостро стояло питання самозбереження. Таким чином, у Європі з’являлися перші військові союзи, що носили, як правило, тимчасовий характер й були спробами створення моделей мирного співжиття – механізмів міжнародної безпеки. Поглиблення розбіжностей та загострення суперечностей між європейськими державами підштовхувало їх до пошуку шляхів мирного співіснування. Так, Вестфальський мир 1648 р., що завершив Тридцятилітню війну, ознаменував створення першої системи міжнародної безпеки. Уперше на практиці відбувся перехід від безсистемних дво- та багатосторонніх відносин до більш-менш впорядкованої та врегульованої міжнародними договорами системи відносин. В її основу було покладено комплекс механізмів безпекової взаємодії держав. Зазначені механізми, маючи системний характер, були покликані створити військово-стратегічну рівновагу між основними учасниками (елементами) системи.
Згодом, система міжнародних договорів 1814-1815 рр., пов’язаних з боротьбою та перемогою над наполеонівською Францією стала основою Віденської системи міжнародних відносин, яка являла собою видозмінену версію колективної безпеки, запровадженої Вестфальським миром.
Завершення першої світової війни поглибило бажання європейців закріпити безпековий статус-кво на континенті шляхом створення міжнародного механізму підтримання миру. Юридичним підґрунтям такої системи став комплекс версальсько-вашингтонських договорів країн-переможців із переможеними у першій світовій війні. Інституційним виміром спільної європейської безпеки стала створена в 1920 р. Ліга Націй – міжнародна організація, основною метою якої стало забезпечення миру в Європі шляхом закріплення результатів першої світової війни.
Безпекові договори (Дюнкеркський пакт 1947 р. та Брюссельський договір 1948 р.) між європейськими країнами після завершення другої світової війни, які передували Вашингтонському договору 1949 р., що створив НАТО, можна також вважати спробами створення системи колективної безпеки в Європі.
З точки зору теорії, система колективної безпеки означає підтримання миру, а її члени погоджуються, що «будь-яке порушення миру стосуватиметься усіх держав-учасниць та викличе колективну відповідь» [1]. Концепція колективної безпеки, як її бачили І.Кант, В.Вільсон та М.Вігт пропонує розширене тлумачення безпеки, що передбачає «уникнення групування держав у ворожі табори та відмову від проведення ліній поділу, які б виключали з системи якісь країни» [2]. На відміну від альянсу (колективної оборони), колективна безпека спрямована проти агресивних країн-членів системи, зобов’язання є автоматичними та зобов’язуючими, що, як передбачається, має забезпечити надійніші безпекові гарантії, ніж альянси. Сучасним інституційним виявом колективної безпеки вважається Організація об’єднаних націй (ООН) на глобальному рівні, а в Європі – Організація з питань безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).
Друга тенденція - прояви спільної оборони . В часи загострення небезпеки агресії з боку неєвропейських країн, таких, які не поділяли цивілізаційні цінності Європи, держави континенту спромоглися продемонструвати окремі приклади здійснення спільної європейської оборони. З певною долею припущення можна стверджувати, що перші спроби реалізації спільної оборони Європи датуються періодом Стародавнього світу. Так, ще в 380 році до нашої ери філософ Ізократ та його послідовники запропонували концепцію пан-еллінізму, що передбачала об’єднання усіх греків під єдиним проводом [3].
Наступний, історично зафіксований приклад спільної європейської оборони пов’язаний із спільною боротьбою європейців в період Середньовіччя із загрозою з боку мусульманського світу, коли в VII-VIII століттях араби окупували більшу частину території Іспанії, створивши на захоплених територіях ісламську державу - Кордовський емірат.
Особливо гостро необхідність побудови європейської спільної оборони актуалізувалася по завершенню Другої світової війни та в результаті розгортання «холодної війни». У даному випадку, як і в часи Середньовіччя, йшлось про забезпечення базових інтересів західних європейців, що вбачали в СРСР головну загрозу своєму існуванню. По-перше, тут мова йшла про фізичне виживання західноєвропейських націй з огляду на мілітаристську загрозу з боку Радянського Союзу, а по-друге, захист основних цивілізаційних цінностей та ринкового способу господарювання. Потужна зовнішня загроза спонукала європейців до розбудови спільної системи оборони, а ступінь такої загрози вказав на необхідність залучення до цієї системи сильного гравця, який поділяє європейські (західні) цінності – США. Інституційним виявом спільної оборони європейців на даному етапі стала створена в 1949 р. Організація Північноатлантичного договору.
З точки зору теорії міжнародних відносин, система колективної оборони передбачає, як правило, формалізовану та закріплену угодами домовленість між країнами учасницями надавати одна одній допомогу в обороні від нападу інших держав і їх організацій, які не є учасницями системи. Концепція колективної оборони вважається продуктом політичного реалізму у науці про міжнародні відносини. Для школи реалістів побудова альянсів між країнами пов’язана, передусім, з балансом їх сил. В працях одного із ключових представників школи - Г.Моргентау альянси держав зображаються найбільш яскравим проявом балансу сил [4]. У свою чергу, С.Волт модернізував цю концепцію: для нього альянси є результатом «балансу страху» [5]. Для К.Уолтца члени альянсів мають лише негативний спільний інтерес: страх перед іншими державами [6].
Так, емпіричний досвід країн Європи в діяльності, спрямованій на підтримання миру, безпеки та стабільності, пов'язаний з практикою втілення в різні історичні періоди систем безпеки та оборони, які реалізувалися через механізми співробітництва держав (взаємодію елементів системи), проте мали різні вектори розвитку.
Основу сучасної архітектури європейської безпеки було закладено ще на початку 1990-х ровів ХХ століття, коли на заміну „холодному” протистоянню прийшла хистка рівновага постбіполярного світу з якісно новими викликами, загрозами та конфліктогенним середовищем. Ще в середині ХХ століття Європа була надійно захищена у безпековому та оборонному плані і, вочевидь, не потребувала жодних додаткових механізмів у цій сфері. Справді, з одного боку, існувала американська ядерна парасолька та чисельні звичайні збройні сили НАТО, які були, є й надалі залишатимуться ключовим інструментом підтримання безпеки європейців у випадку прямої військової загрози або агресії ззовні. З іншого боку, питанням миру та безпеки на європейському континенті покликана опікуватися створена в 1975 році в м. Гельсінкі Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі, яка згодом інституціоналізувалась та зросла до статусу організації. Разом із цим, не слід також забувати і про значну роль по підтриманню миру і стабільності в усьому світі, що її з середини минулого століття відігравала Організація Об’єднаних Націй.
Розпад Організації варшавського договору, соціалістичного табору та, власне, держави СРСР, що протягом десятиліть втілювала найбільшу загрозу для безпеки та стабільності країн Західної Європи, ознаменували створення якісно нової системи безпекових відносин не тільки на європейському континенті, але в усьому світі. Із зникненням блокового протистояння між Заходом та Сходом, що являв собою постійну небезпеку переростання холодної війни у глобальне протистояння з використанням мільйонних армій, величезної кількості військової техніки та ядерної зброї на фронтах протяжністю у десятки тисяч кілометрів, радикально змінилась структура загроз у Європі. Колишні потенційні вороги країн Західної Європи такі, як Польща, Угорщина та Чехія перетворились у союзників, приєднавшись до Північноатлантичного альянсу. В 2004 році низка країн Центральної та Східної Європи, в тому числі колишні Прибалтійські республіки СРСР, увійшла до складу Європейського Союзу. У світі залишилась єдина наддержава – США: закінчення “холодної війни” створило ситуацію, яку подекуди називали “однополюсним” чи “мононаддержавним” світом.
Нова система міжнародних відносин, яка почала створюватись в 90-х роках минулого століття, і з певними видозмінами існує й нині, характеризувалась, з одного боку, усуненням загрози великої за масштабами військової агресії в Європі з боку СРСР, з іншого - появою нового кризового потенціалу в наслідок принципової зміни характеру загроз на терені колишнього радянського табору.
Новітні виклики та загрози змусили європейців по-новому поглянути на проблематику своєї безпеки, а також переоцінити роль традиційних безпекових інституцій. Так, за досить тривалу історію європейських інтеграційних процесів саме на початку 90-х рр. минулого століття фактори безпеки почали відігравати роль мабуть найпотужнішого стимулу та орієнтиру їх подальшої еволюції. На основі аналізу чинників таких новітніх загроз і викликів безпеці європейської спільноти, можна класифікувати їх на загрози системного характеру; загрози поширення конфліктогенного потенціалу європейського континенту; опосередковані та похідні загрози; природні та техногенні загрози.
Існування загроз системного характеру пов’язується із загальною динамікою розвитку системи міжнародних відносин. Із зникненням блокового антагонізму та розпадом біполярної системи, нівелювався також основний міжнародний стабілізуючий чинник, що ефективно діяв впродовж усього періоду „холодної війни” – баланс сил між полюсами системи. Наявність жорсткої військово-політичної рівноваги між носіями надпотуги (superpowers) - США та СРСР, майже півстоліття забезпечувала відносну стабільність тогочасної системи міжнародних відносин. Попри те, що сталість біполярної системи ґрунтувалась, передусім, на факторі страху перед глобальною ядерною катастрофою, яка б неодмінно мала місце у випадку безпосереднього військового зіткнення США та СРСР, згадана система забезпечувала надпотуги можливостями уникати прямого збройного зіткнення та утримувати від нього своїх союзників по військовим блокам. Водночас, малі регіональні конфлікти, на кшталт війн в Кореї, В’єтнамі, Афганістані в Латинській Америці та Африці слугували у той час свого роду “клапанами випускання пари” для глобальної напруги між Заходом та Сходом. Зазначені конфлікти жорстко локалізувалися надпотугами з метою запобігання загрозі переростання регіональних та субрегіональних війн у глобальну.
Із зникненням же системи двополюсних стримувань та противаг, в світі з’явився певний феномен безвладдя або, як його називали політологи на початку 90-х “вакуум сили”, або „вакуум безпеки”. Пертурбації глобальної системи міжнародних відносин повною мірою торкнулися європейського континенту. У новій ситуації країнам Європи довелось вирішувати якісно нові складні завдання, пов’язані із пошуком свого місця в новій міжнародній політичній та безпековій системі, забезпеченням власного захисту від внутрішніх й зовнішніх загроз в умовах непередбачуваності і некерованості міжнародних процесів, а також за нагальної необхідності переосмислення ролі традиційних міжнародних безпекових інституцій, оперативного заповнення „вакууму сили” в Центральній та Східній Європі. Із зникненням “залізної завіси” та Берлінської стіни, потреба у спільних підходах до країн, які були раніше радянськими сателітами та Росії із її нестабільними та обмеженими новими інституціями, стала очевидною. Відносини зі США теж стали об’єктом глибоких змін.
Загалом, відносини європейців зі США заслуговують на окрему увагу, оскільки саме у них міститься одна із загроз системного характеру. Як не дивно, ця загроза має два принципово протилежні виміри. З одного боку, вона пов’язана із нівелюванням впливу європейської спільноти на світові справи за умов існування єдиної в світі наддержави, що особливо гостро відчувалося впродовж 90-х рр. минулого століття та протягом першої каденції колишнього Президента США Дж.Буша. Дійсно, після розпаду СРСР США стали єдиною „гіперсилою” на планеті. Як у цьому зв’язку влучно зазначає Г.Кіссінджер, завершення “холодної війни” породило спокусу переробити світ за американським зразком [7]. Неготовність американців дотримуватися багатосторонності (multilateralism), приписів міжнародного права та ООН характеризує низка дій та рішень США. Того часу бажання європейців розбудовувати власні безпекові механізми в рамках нової архітектури безпеки ґрунтувалось передусім на невідповідності між значними досягненнями на шляху створення потужної економічної спільноти на континенті та безперечним домінуванням США в усіх питаннях, що стосувались збройного захисту надбань європейської інтеграції. З іншого боку, послаблення світового лідерства США у зв’язку з низкою принципових зовнішньополітичних помилок Адміністрації Дж.Буша, в тому числі в ході глобальної війни з тероризмом, та наслідками світової фінансової кризи, свідками якого ми нині є, одночасно спонукає до переосмислення ролі та місця євроатлантичного виміру безпеки та порушує питання появи нових впливових гравців у сучасній архітектурі європейської безпеки. Вочевидь, претендентом номер один на ”гру” такої ролі виступає Росія, місце та вплив якої у європейській безпеці є глибоко дискусійним питанням, яке буде розглянуто далі.
До того ж, сучасна архітектура безпеки характеризується з одного боку зникненням двополюсного поділу світу, із іншого - глобалізацією світових процесів. Останнє передбачає нівелювання ролі кордонів на шляху міжлюдських, інформаційних, економічних обмінів на планеті. Окрім безумовних позитивів цих процесів для розвитку світового господарства та загального прогресу людства, транспарентність кордонів відкриває також шлях вільному поширенню різного роду загроз. Таким чином, сучасна міжнародна безпекова система уже не може покладатися на державні кордони як засоби стримування загроз чи локалізації їх джерел в окремих регіонах планети.
Мають місце також загрози поширення конфліктогенного потенціалу на європейському континенті. У 90-х рр. країни Західної Європи, що раніше загалом безпечно почувалися під прикриттям ядерної парасольки НАТО, опинилися у небезпечній близькості із конфліктогенним простором в регіоні Центральної та Східної Європи. За умов зникнення “залізної завіси” з помітною активізацією міжнародних обмінів в політичній, економічній, гуманітарній та інших сферах та поглибленням процесів глобалізації, державні кордони європейських країн перестали слугувати надійним захистом їх безпеки та стабільності. У цих умовах загроза поширення громадянських конфліктів, які мали місце у безпосередній близькості від кордонів ЄС, на територію Союзу стала більш ніж реальною. Етнічні та релігійні меншини, що компактно проживають на території Євросоюзу можуть потенційно стати осередками консолідації ворогуючих сторін з подальшим перенесенням конфлікту на терени ЄС. Особливу роль у цьому контексті відіграли конфлікти в колишній Союзній Федеративній Республіці Югославія, зокрема, у Боснії та Косово. Так, поряд з ЄС мала місце, фактично, громадянська війна, чий конфліктогенний потенціал ніс реальну загрозу стабільності європейській спільноті.
Не менш переконливим свідченням наявності потужного конфліктогенного поля у Європі стала в 2008 р. серпнева російсько-грузинська війна. Її значення, з точки зору формування сучасної архітектури безпеки в Європі, іще до кінця не осмислене. Проте, зазначений конфлікт, як жодний інший до цього у постбіполярному світі, продемонстрував наявність глибоких невирішених протиріч між ключовими гравцями європейської політики, мислення категоріями „сфери впливу” та „балансу сил” зразка ХХ та навіть ХІХ століття, а також потенціал переростання регіональних конфліктів, де мають місце інтереси великих держав, у субрегіональний чи навіть глобальний. Більше того, той факт, що у серпні минулого року мало місце зіткнення регулярних армій суверенних держав, по-новому гостро ставить на порядок денний архітекторів європейської безпеки дещо забуте впродовж 90-тих рр. поняття „жорсткої безпеки” (hard security).
Однією із сучасних загроз для Європи, що зберігає свою актуальність, є зростання ісламського фундаменталізму у безпосередній близькості до континенту та появи його паростків безпосередньо у Європі. Практично після розпаду СРСР, тероризм перетворився на загрозу номер один не тільки для США, але і для їх союзників - країн Західної Європи. Так, вплив „Аль-Каїди” на Балканах став набирати сили з 1994 року, коли Усама бен Ладен заснував в Боснії та Албанії низку т.зв. „гуманітарних організацій”. Відомо також, що у військових діях на терені колишньої СФРЮ брали участь бойовики, які пройшли підготовку в афганських тренувальних таборах талібів [8]. Міжнародний тероризм, що є одним з незмінних атрибутів ісламського фундаменталізму, як це продемонстрували події 11 вересня 2001 року, несе в собі значну потенційну загрозу для всього західного світу, в тому числі для держав Європи. Переконливим прикладом цьому стала низка терактів в країнах-членах ЄС, зокрема, у березні 2004 р. у Іспанії та липні 2005 р. у Великобританії, а також низка зірваних спецслужбами терористичних змов впродовж 2005-2009 рр. Окрім небезпеки терактів, зростання ісламського фундаменталізму поблизу європейських кордонів здатне виступити потужним чинником дестабілізації мусульман, які компактно проживають в країнах Європи, що, в свою чергу, може поставити деякі з них на межу громадянського конфлікту.
Не менш гострими для сучасної архітектури європейської безпеки уявляються також опосередковані та похідні загрози. Зазначений блок загроз випливає з двох згаданих вище і є тісно з ними пов’язаним. Як було вже сказано, загроза глобальної війни в Європі поступалась місцем якісно новим загрозам миру і безпеці ЄС. Серед вказаних загроз значне місце займають так звані “м’які загрози” [9]. До цієї групи відносяться негативні супутні результати реалізації вищезгаданих типів загроз. У цьому контексті мова йде про такі наслідки громадянських конфліктів, як загальна політична нестабільність в країнах, які знаходяться у безпосередній близькості від зовнішніх меж Європи, нездатність слабких та корумпованих владних еліт впливати на економічні та політичні процеси, які безпосередньо зачіпають інтереси європейців, наслідки кризових явищ в економіці та низького рівня матеріального забезпечення населення таких регіонів.
Систематичне порушення прав людини та норм законодавства призводить до активізації діяльності організованої злочинності, яка, зростаючись із міжнародними кримінальними угрупуваннями, може поширювати сферу свого впливу на території Європи, в тому числі, загострюючи такі проблеми, як нелегальні оборудки зі зброєю, торгівля наркотиками, людьми, небезпечними хімічними речовинами, радіоактивними матеріалами, зброєю масового знищення тощо.
Значну загрозу для Європи становить також неконтрольований притік біженців та нелегальних мігрантів з районів нестабільності та пов’язані з цим, привнесені в країни-члени Євросоюзу, соціальні проблеми, як то перенасичення ринку некваліфікованої робочої сили, збільшення дотаційних категорій населення, ускладнення криміногенної ситуації, поширення інфекційних хвороб, прояви ворожнечі на релігійному та етнічному ґрунті тощо.
Новітнім чинником опосередкованих загроз стала світова фінансова криза. З одного боку, вона змусила європейців згуртуватися з метою пошуку шляхів її подолання, з іншого – продемонструвала глибину суперечностей між „бідними” та „багатими” мешканцями європейського дому, готовність окремих гравців задля матеріальних дивідендів до політичних поступок потенційним порушникам миру та спокою на континенті, тенденцію до переосмислення поняття сили та переліку її носіїв в сучасній архітектурі європейської безпеки. Криза стала також каталізатором інших соціально обумовлених „м’яких” загроз, пов’язаних з помітним падінням якості життя в Європі та сусідніх регіонах.
Окремим блоком виступають природні та техногенні загрози. Виходячи із того, що наслідки природних катаклізмів та техногенних катастроф часто мають транскордонний характер, вироблення країнами Європи спільних підходів до їх вирішення та створення відповідної матеріально-технічної бази є продиктованим вимогами часу, а також цілком вписується в логіку європейських інтеграційних процесів. Так, наприклад, аварія на шкідливому виробництві або стихійне лихо в безпосередній близькості від кордонів ЄС може нанести значної шкоди спільноті чи її громадянам. Тому, окрім національних органів, європейцям слід мати у розпорядженні спеціальні спільні механізми для проведення рятувальних операцій, подолання наслідків техногенних катастроф тощо.
Відповіддю європейців на загрози, що з’явилися „на стику меж компетенції” ООН, ОБСЄ та НАТО стала Спільна європейська політика в сфері безпеки та оборони (СЄПБО) Європейського Союзу. Пройшовши етап свого становлення, який, здебільшого, припав на період між укладенням Маастрихтського 1991 р. та Амстердамського договорів 1997 р., наразі вона переживає етап свого розвитку, пов’язаний з розбудовою інституційної бази, створенням механізмів втілення рішень, а також першими вдалими спробами здійснення військових операцій. Порівняльний аналіз СЄПБО та згаданих вище структур вказує на гібридний характер цього механізму – він органічно поєднав безпекові та оборонні функції НАТО та ОБСЄ, проте, без дублювання останніх, а також діє у відповідності до принципів ООН. СЄПБО стала складовою Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС спрямованою на захист європейських цінностей та безпеки євроспільноти від новітніх викликів, зовнішніх та внутрішніх загроз, поза межами сфер компетенції діючих в Європі міжнародних систем безпеки та колективної оборони, шляхом органічного поєднання військових та невійськових засобів[10].
Створення СЄПБО стало для європейців логічним завершенням – підсумком побудови безпекової архітектури ХХІ століття, за якої охопленими стали всі виміри безпеки, а також сучасні виклики та загрози. На цьому тлі природнім визначеним напрямком розвитку архітектури безпеки стала уявлятися не подальша інституційна розбудова, а еволюція уже існуючих механізмів – зміна їх кількісних та покращення якісних ознак. Тому не дивно, що озвучена Президентом Росії Д.Медведєвим під час візиту до ФРН в червні 2008 р. ініціатива укладення Договору про безпеку у Європі (ДБЄ) не викликала у західних європейців ні помітного інтересу, ні ентузіазму. Не менш скептичним було сприйняття і „деталізованої” версії ініціативи, представленої російським лідером в жовтні 2008 р. на Евіанській конференції з питань світової політики, підігріте, щоправда, емоціями у зв’язку з подіями у Грузії.
Європейцям було запропоновано продовжити розбудову архітектури континентальної безпеки інституційним шляхом. При цьому, ключовим аргументом російської сторони стало твердження про неефективність створених в часи „холодної війни” механізмів за умов сучасних реалій. Відправною точкою було вибрано ОБСЄ - „неефективну”, як стверджує Москва, а на практиці „незручну” для неї організацію, під час саміту якої у Стамбулі в 1999 р. інші країни-учасниці піддали нищівній критиці політику РФ у Чечні, а також яка з того часу регулярно виступає рупором міжнародної критики у зв’язку з порушенням прав людини в Росії.
Теоретично, Хельсінкі 2, як було охрещено новий проект РФ, є заново сформульованим переліком старих оонівських принципів добросусідства та мирного співжиття європейських народів, підкріпленим юридично зобов’язуючим механізмом на основі широкого кола учасників. На перший погляд, це - лише іще одна бюрократично-міжнародно-правова форма забезпечення безпекового діалогу її учасників. Запропонований Москвою формат на даному етапі навіть не дає можливості, з наукової точки зору, визначити ДБЄ як механізм забезпечення безпеки чи класифікувати його іншим чином. Нині сформульовано лише досить суперечливі за змістом принципи та ідею їх юридичної обов’язковості, проте немає ані чіткого бачення механізмів їх реалізації, а ні засобів протидії їх порушенню. Виходячи з цього, наразі узагалі неможливо всерйоз говорити про якесь місце чи роль ДБЄ в європейській архітектурі безпеки.
Разом з тим, ДБЄ слід серйозно розглянути під іншим кутом – у якості сигналу актуалізації „російського” фактору, який у тій чи іншій мірі впливатиме на еволюцію безпекової системи континенту. Зазначеним фактором можна було дещо нехтувати впродовж 1990-х рр., що й робилося країнами заходу в процесі розширення ЄС та НАТО. Низький ступінь залучення РФ (engagement) в процес розбудови європейської архітектури в ті роки з одного боку сприяв розбудові останньої майже винятково на єсівському та трансатлантичному фундаменті, з іншого – формуванню „комплексу потерпілого поразку” в російському суспільстві поряд із реваншистськими прагненнями.
Путінська ідея „відродження Росії як великої держави”, забезпечена матеріально сприятливою кон’юнктурою на світових ринках енергоносіїв та політично – шляхом консолідації влади і формування її жорсткої вертикалі, отримала своє вираження у зухвалій та часто антагоністичній по відношенню до Заходу зовнішній політиці. Заявляючи свою, часто мало чим підкріплену позицію, у принципових для європейців та їхніх американських союзників питаннях, Росія паралельно створювала власний, подекуди бутафорний і асиметричний, аналог європейській архітектурі безпеки. Так, російською відповіддю на „неспроможну” ОБСЄ була не менш „неспроможна” Співдружність незалежних держав, Євросоюз отримав антипода в формі Євразійського економічного співтовариства, а „агресивний блок” НАТО – російсько-китайську креатуру у вигляді Шанхайської організації співробітництва та Організації договору про колективну безпеку з низкою колишніх республік СРСР. Остання нині взагалі всерйоз позиціонує себе як реального конкурента НАТО [11].
На цьому тлі принаймні недоречним, на перший погляд, здається запропонований РФ проект широкого договору, що, як декларується, став би фундаментом архітектури європейської безпеки із залученням усіх країн континенту. Може здатися, що цією пропозицією Москва відмовляється від попередньої стратегії максимального нівелювання впливу західних безпеково-оборонних структур у Європі. Благими намірами уявляються низка запропонованих принципів ДБЄ, зокрема, підтвердження оонівських - незастосування сили чи загрози її застосування, виконання міжнародних зобов’язань, повага територіальної цілісності держав, а також встановлення базових параметрів контролю над озброєннями, неприйняття виняткового права жодної країни чи міжнародної організації на забезпечення миру й безпеки у Європі.
Водночас, саме детальне вивчення задекларованих принципів дає можливість зрозуміти суть російської пропозиції. Ключовими, з точки зору розуміння намірів Москви, вбачаються принципи, що розкриваюсь взаємодію ДБЄ з іншими безпековими елементами європейської архітектури: не забезпечувати свою безпеку за рахунок інших; не допускати в рамках військових союзів чи коаліцій дій, що послаблюють єдність спільного безпекового простору; не дозволяти, аби розвиток військових союзів здійснювалось зі шкодою для безпеки інших учасників договору. Вочевидь, в цих завуальованих формулюваннях криється бажання обмежити вплив США на континенті, змусити Сполучені Штати та їхніх європейських союзників остаточно відмовитися від планів розміщення елементів протиракетної оборони в Європі, а також, що принципово важливо, припинити процес розширення НАТО на Схід. Не можна не помітити, що зазначені положення органічно вписуються в загальну стратегію відновлення статусу Росії як великої держави, яка претендує на вплив континенті.
Таким чином, на цьому тлі ДБЄ не тільки не є проектом еволюції європейської архітектури безпеки у відповідь на виклики сучасності – пропозиції Москви де-факто не несуть жодної новизни – він об’єктивно повертає континент до архітектури „балансу сил та інтересів” ХХ століття. Заборона на розширення військово-політичних альянсів (читай - НАТО) повернула б у політичну практику нового безпекового порядку в Європі старі категорії „сфер впливу” та „ліній розподілу”. Останнє ж природно поставить під питання важливий принцип неподільності міжнародної безпеки ХХІ століття. Договір закликає до закріплення „статус-кво” в архітектурі європейської безпеки – очевидно непримустимого для неї кроку, оскільки йдеться про припинення розвитку останньої в умовах високого динамізму сучасних політичних та економічних процесів у світі, еволюції викликів та загроз.
Ідея „статус-кво” ДБЄ принципово по-новому ставить питання конфліктогенного потенціалу на континенті. Сьогодні у Європі існує значна кількість т.зв. „заморожених” конфліктів, які часто зачіпають інтереси не тільки невеликих держав, але і регіональних та глобальних лідерів. На цьому тлі залучення до ДБЄ таких країн як Вірменія та Азербайджан з невирішеним питанням належності Нагірного Карабаху, Грузії, на території якої в результаті війни з РФ влітку 2008 р. утворилися дві квазі-держави, Сербії, яка боляче сприйняла незалежність Косово, Молдови, що вважає Придністров’я своєю територією уявляється проблематичним. А без загальної згоди усіх без винятку учасників будівництва європейської архітектури безпеки не доводиться говорити ні про неподільність безпеки на європейському просторі, ні про загальний характер пропонованого Москвою договірного механізму.
По-новому пропозиція РФ ставить також питання ролі та місця уже існуючих безпеково-оборонних структур у Європі. Механізм ДБЄ потенційно може стимулювати конкуренцію між європейськими безпеково-оборонними інституціями, зробити вимушеним їхнє переформатування і перерозподіл сфер компетенції, чим обумовити їх загальне послаблення. До того ж, фактична заборона їхнього розширення ставить під питання мирне й стабільне існування тих країн Європи, які не увійшли в ті чи інші безпекові та оборонні структури. Реалії ж ХХІ століття демонструють, що жодна держава нині не спроможна національними засобами повністю убезпечити себе від новітніх викриків та загроз. У цьому зв’язку країни, які не увійшли ні до НАТО, ні до ОДКБ ризикують розділити долю т.зв. „межевих” чи „буферних” країн. Останні перебувають на зламі геополітичних та цивілізаційних просторів й стоять перед загрозою стати свого роду «розмінною монетою» у відносинах зовнішніх сил, або, висловлюючись політичною термінологією, яка використовується традиційно в дослідженнях епохи «холодної війни» - місцем «випускання пари». Нажаль, Україна також належить до таких держав [12].
Безумовно, „подвійний” зміст пропозицій Росії не можуть не розуміти і євроатлантичні союзники. Тому, виходячи з наведених вище міркувань, не буде надто сміливим припущення, що ідея ДБЄ не знайде серйозних прихильників також й серед них. Більше того, не тільки США, але й більшість європейських держав обстоюють ідею розбудови європейської архітектури безпеки на основі уже існуючих інституційних механізмів – шляхом їх розвитку в шир і вглиб, а також адаптації до реалій сучасних викликів та загроз.
За таких обставин РФ навряд чи може претендувати на центральну роль, чи роль одного з ключових лідерів у розбудові такої архітектури, а також, на паритетні із Заходом умови у процесі розбудови європейської архітектури безпеки. Водночас, успіхи Росії у „поверненні” статусу великої держави, завдяки передусім сировинним надходженням, підштовхуватимуть європейців до пошуку нових модальностей взаємодії з нею в рамках існуючих механізмів, а також на міждержавному рівні. Найбільші сподівання на Заході тут пов’язуються з проголошеним Адміністрацією Президента США Б.Обами курсом на „перезавантаження” американсько-російських відносин, а також перспективами налагодженням безпекового співробітництва Росії з ЄС.
У той час, коли „перезавантаження” нині розглядається Москвою лише як політика поступок з боку Вашингтона, на кшталт рішення останнього про призупинення побудови елементів ПРО у Польщі та Чехії, для РФ насправді існує об’єктивний інтерес у розвитку співпраці з Європейським Союзом, зокрема, по лінії СЄПБО, виходячи, серед іншого, з наступних міркувань.
У свою чергу, країни ЄС розвиваючи СЄПБО вочевидь не прагнуть перетягнути до її сфери компетенції відповідальність за безпеку усієї Європи або ж сприяти планам Москви щодо відновлення її впливу на континенті. Попри різного роду заяви офіційного Брюсселю, Європейський Союз готовий розбудовувати СЄПБО, передусім, для забезпечення власної безпеки та стабільності, а не з метою розбудови т.зв. „ширшої Європи”, як би це хотілось Росії.
Якою ж буде європейська архітектура безпеки ХХІ століття? Відштовхуючись від зазначеного вище можна припустити, що майбутнє європейської архітектури безпеки слід пов’язувати з традиційним “дуалізмом” та взаємодією безпеквих і оборонних структур: удосконаленням діючих інституцій – ООН, яка матиме „моральне” лідерство у цьому контексті, НАТО, як ключового континентального оборонного альянсу, а також ОБСЄ, як загальноєвропейської системи безпеки. Результатом поглиблення процесів європейської інтеграції, як прогнозується, стане подальше посилення у цьому контексті ролі Європейського Союзу. Адже економічний союз таких географічних розмірів, з населенням понад 400 млн. осіб і ВВП понад 8500 млрд. дол., не може розвиватися без ефективного забезпечення власної безпеки і оборони [13]. У цьому зв’язку перспективним уявляється СЄПБО - механізм, що, на відміну від традиційних наднаціональних чи національних безпеково-оборонних інституцій (ООН, НАТО, ОБСЄ, спецслужб та армій окремих держав), здатен охопити одночасно усі рівні безпеки – від базового до найвищого, а також працювати на „стиках” повноважень таких інституцій. Таким чином європейська архітектура безпеки отримує свою завершену інституційну основу, яка охоплює усі сфери сучасних викликів та загроз.
Посилання:
Add this page to your favorite Social Bookmarking websites |
Сучасна архітектура європейської безпеки пройшла тривалий шлях розвитку, віддзеркалюючи реалії різних історичних типів систем міжнародних відносин. Як будь-яка “жива” система вона й нині переживає свою еволюцію під впливом зовнішніх та внутрішніх чинників сучасної міжнародної системи. До того ж, архітектура європейської безпеки є дуже об’ємним поняттям, що, в залежності від постановки науковцем мети та завдань дослідження, може охоплювати практично будь-які сфери міжнародного життя – політичну, військову, соціальну, економічну, екологічну, інформаційну тощо. Зважаючи на це, предмет цього дослідження свідомо обмежено інституціональним підходом, вважаючи, що саме спеціалізовані багатосторонні міжнародні механізми відіграють провідну роль у формуванні європейської безпекової архітектури.
| Comments |
|