Історія зовнішньополітичних вподобань Юлії Тимошенко доволі суперечлива. Наслідуючи дивну траєкторію української політики, її риторика знала і тези про зближення з Росією, і заклики вступити до НАТО. В активі Юлії Тимошенко резонансна стаття у впливовому Foreign Affairs від травня 2007 року під красномовною назвою Containing Russia (Стримування Росії), але в той же час і емоційно-плідні переговори із Володимиром Путіним. На цьому тлі дуже важко зрозуміти, які з численних суперечливих заяв відображають справжні, «вічні» цінності Юлії Тимошенко, а які є кон’юнктурними. Передвиборча програма кандидата в Президенти України Тимошенко містить короткий розділ під назвою «Національні інтереси – основа міжнародної політики», який являє собою новітню компактну версію зовнішньополітичної стратегії від Юлії Володимирівни. Риторика прем’єр-міністра напередодні виборів в цілому знаходиться в рамках цих програмних положень.

На перший погляд, тут не міститься нічого ані нового, ані конкретного. Заяви про те, що «ми спроможні піднятися на рівень європейських стандартів у питаннях демократії, прав людини, умов життя, політичної культури» або «в основу дружніх відносин із Росією та іншими країнами СНД покладемо потенціал існуючої кооперації та взаємовигідного економічного співробітництва» не є інформативними, оскільки відповідають національним інтересам у настільки широкому сенсі, що переваги та недоліки конкретних шляхів їх захисту цілком втрачаються. Однак, враховуючи останні події і, зокрема, переговори із Росією за участі Голів урядів обох країн, можна знайти шляхи конкретизації цих положень.

Очевидно, Юлія Тимошенко намагатиметься реанімувати стратегію «багатовекторності» в її пізніх формах часів Президента Кучми, але максимально при цьому підсиливши її економічну складову. В контексті поточних передвиборчих перегонів в цьому немає нічого оригінального, але особливістю підходу Тимошенко є енергетика як ключ до побудови взаємовигідних відносин на європейському просторі. Взаємодія експортерів, транзитерів та споживачів природного газу насправді може давати чудові результати, але не може бути панацеєю для розв’язання всіх проблем європейської безпеки. В передвиборчої програмі на предмет енергетики є окремий розділ, в якому йдеться про збільшення транзитного потенціалу та економічну незалежність України. Обидва ці аспекти невід’ємні від зовнішньої політики та проблем регіональної безпеки, а отже визначатимуть загальні напрями відносин України як з Європейським Союзом, так і з Росією. При цьому суперечливі політичні питання, такі як організація спільної європейської системи оборони чи вступ України до НАТО або ОДКБ, ніби залишаються на другому плані. Скоріше за все Юлія Тимошенко спробує тримати їх там якомога довше. Схоже, що вона вірить у надійність прагматичної взаємовигідної економічної основи будь-яких відносин, зокрема у її здатність попередити політичну напруженість. Якщо це так, то ця помилка може виявитися фатальною. Економічні інтереси не завжди є самоціллю, особливо у зовнішній політиці великих регіональних держав із тривалою історією. Власне, саме на цій посилці побудовано вже згадану статтю про стримування Росії. Якщо Юлія Тимошенко все ще притримується оцінок, даних у 2007 році, вона, безперечно, прийде до висновку про те, що економічна співпраця, при всій її привабливості та взаємній користі, має бути доповнена надійними політичними механізмами підтримки як національної безпеки самої України, так і регіональної стабільності.

Загального положення про те, що «...коли ми побудуємо Європу в Україні, Україна стане членом Європейського Союзу» для цього явно замало. Справа не лише в тому, що коли ми побудуємо Європу в України, відповідь на питання про те, чи варто вступати до Європейського Союзу і заради чого стане далеко не такою очевидною, як зараз. І навіть не в тому, що критерії «побудованої Європи» ніде не визначені, а отже дуже важко зрозуміти яку саме «Європу» необхідно будувати в Україні – соціально-економічну, політико-інституційну, культурну, релігійну...? Основна проблема в іншому – у відсутності уявлення про те, якими будуть відносини України із Європейським Союзом протягом достатньо тривалого часу до того, як відбудеться «побудова Європи в Україні».

Взагалі-то зазначене речення є першою і останньою згадкою проблематики відносин з ЄС у зовнішньополітичному розділі програми. Хоча, в принципі, брак чіткості і конкретики на європейському напрямку притаманний не лише Юлії Тимошенко. В силу багатьох причин останніми роками відношення всього українського суспільства до процесів європейської інтеграції зазнало змін у бік зменшення визначеності. Пріоритети й цінності змішались у свідомості як простих громадян, так і політиків, в силу чого часто мовчання про перспективи відносин Україна-ЄС є найкращим вибором. Втім, звісно, не в тій ситуації, коли потрібно чітке бачення майбутнього цих відносин. Якщо динаміка процесів європейської інтеграції збереже високі темпи, вже через декілька років відсутність українських відповідей на питання про форми та механізми співпраці з ЄС обернеться на політичні та економічні втрати для нашої держави. При цьому шляхів захисту національних інтересів у відносинах із потужними сусідами в України залишиться небагато, а точніше два: 1) участь у якомога ширшому колі організацій багатосторонньої співпраці, за участю як ЄС, так і Росії; та 2) проведення акуратного балансування та намагання зіграти на протиріччях між ЄС та Росією. Обидва шляхи є складними та ризикованими, і який з них криється за загальною фразою про побудову Європи в Україні – залишається невідомим.

Не менше запитань залишає і фінальна за порядком, але не за значенням фраза про те, що «приєднання України до будь-яких систем колективної безпеки вирішуватиметься лише на референдумі». Ця формула вже традиційно для української політики приховує прагнення уникнути відповідальності за прийняття непростих рішень, переклавши його на виборців. Крім того, із врахуванням поточної ситуації і суспільної думки, вона також приховує фактичну відмову від прагнення України вступити в НАТО. Але поряд з цим, таке формулювання не розв’язує зовнішньополітичних дилем України, а навпаки – примножує їх. Адже «система колективної безпеки» - поняття доволі широке. Сформульований таким абстрактним чином імператив ставить питання про повноцінність участі України в діяльності важливих регіональних організацій, миротворчих зусиллях, в тому числі і під егідою ООН, навіть ряді міжнародних режимів. А це, в свою чергу, поставить під сумнів виконання інших заявлених у програмі цілей, оскільки різко звузить арсенал зовнішньополітичних засобів України.

В принципі, зробивши поправку на передвиборчу ситуацію, можна зрозуміти, що йдеться не про вихід України з, приміром, ОБСЄ, але про вступ до НАТО або ОДКБ – стратегічну дилему останніх років. Юлія Тимошенко пропонує вирішити її референдумом. Принципово поганого в цьому немає нічого, на перший погляд; але, скоріше за все, ситуація в такому випадку поступово скотиться до набуття Україною де-факто буферного статусу. Це, в цілому, відповідає стратегії «багатовекторності», але не повною мірою відповідає національним інтересам України. Адже нейтралітет, до того ж без офіційних міжнародних гарантій (а саме такий варіант найбільш ймовірний при такому розвитку подій) – найгірший із можливих шляхів зміцнення української безпеки (ми вже зверталися до цієї теми, аналізуючи, приміром, зовнішньополітичні погляди Інни Богословської).

Відповідей на інші важливі виклики українській безпеці програма Юлії Тимошенко не містить. Як не містить вона й пріоритетів зовнішньої політики. Регіональна безпека, двосторонні відносини, розвиток стратегічного партнерства, розв’язання нових проблем на кшталт глобальних екологічних чи міжнародного тероризму – все це за рамками передвиборчого програмного документу. Якщо так само вийти за його рамки і подивитися не лише на передвиборчі програмні положення, але й на поточні дії Юлії Тимошенко, можна скласти повнішу картину її зовнішньополітичних пріоритетів. Вона включатиме наступні елементи:

1. Активізація економічної дипломатії та в цілому прагматизація зовнішньої політики.

 

2. Розвиток багатовекторності у сенсі налагодження взаємовигідного (з економічної точки зору передусім) партнерства із широким колом країн і регіонів.

 

3. Підсилення транзитної ролі України в Європі.

 

4. Намагання забезпечити безпеку економічними засобами та уникати політичного вибору між НАТО та Росією.

Кожен із цих елементів і всі вони в рамках єдиної стратегії характеризуються високим ступенем ризику. Проведення вмілої «економічної» зовнішньої політики вимагає надто точного розрахунку, який зробити дуже важко в суворих українських реаліях. Проголошуючи настання ери нової багатовекторності, Тимошенко ставить безпеку України під загрозу. Всі ризики, що виникали протягом попередньої спроби втілити багатовекторність на практиці, виникнуть знов. Але в геополітичній ситуації, яка набагато менш сприятлива для України. Як попередити ці ризики? Відповіді на це питання у Юлії Тимошенко поки що немає.